Читати книгу - "Свій час"

їхніми інструментами, що їхали зараз кудись на залізничному візку, ніби так і треба — Арна, коли хотіла, могла нікому нічого не пояснювати. На зеленому пластиковому столику стояв букетик, а годували дуже смачно і дуже дешево — Богдан заплатив, не кліпнувши, і Арна не мовила й слова, хоч на початку поїздки оголосила всім, що за все платить держава в особі Сергія Володимировича Полтороцького, оскільки вдалося вибити не лише патронат, але й нічогенькі добові; кадаври відреагували злагодженим «ура». Та сьогодні ми вдвох, вирішив Богдан, і ніякий Полтороцький нам не потрібен.

— Що у вас тут є цікавого? — запитав він у касирки, типової привокзальної блондинки років тридцяти-шістдесяти. — Тобто в місті? Що подивитися?

— А що тут дивитися, — повільно, наче розтягуючи кожен звук, включно з приголосними, тепер більшість людей навколо так розмовляли, відповіла вона. — Місто як місто. Заводи, промзона…

Аж тут її осяяла раптова усмішка:

— А ви на колесі покатайтеся. У нас у парку колесо огляду. Найвище в Європі!

— Ух ти! — сказала Арна.

— Дякую, — всміхнувся Богдан.

Але до колеса, що починало працювати, як припустила касирка, з десятої, залишалося ще купа часу, і спершу вони просто тинялися, починаючи від вокзалу, без напрямку і мети, обираючи собі то одну, то іншу вулицю — то широку, обтикану вітринами зачинених бутиків і салонів мобільного зв’язку, то вузьку, прокладену вздовж нескінченного заводського паркана, що несподівано вивертала на проспект, гігантський, подвійний, з шерегою тополь посередині та офісними висотками по краях; усе це загачували юрми ранкового люду, метушливого, квапливого і дуже-дуже повільного. Здавалося, нереально пройти так, щоб ні на кого не наштовхнутися, спричинивши, м’яко кажучи, подив — але Арна швидко навчилася лавірувати, і Богдан ішов у її фарватері, за руку і на крок позаду, як ходив завжди. То й що? Ми разом, удвох, і чи не один чорт, хто кого веде. Ніхто їх, звісно ж, не помічав, це було звично, але все одно несамовито здорово.

А потім уже відразу показалося колесо, до якого вони прийшли перші і єдині — будній день, а декретні матусі та няньки ще не продерли очей, — і всю величезну махину, що її механізм був древній і простий, але конструкція достоту циклопічна і приголомшлива, запустили лише для них. Жовта чотиримісна гондола погойдувалася, здіймаючись над гілками золотих і світло-коричневих дерев у лазурове, без єдиної хмаринки, небо. А внизу поступово, немов розкривалася діафрагма, розгорталося місто: в його центрі був величезний парк у розкошах осінніх барв, синіли здивовані очі двох озер зі смішними човниками, з алей по краях проростали вулиці зі жвавим рухом різнокольорових машинок, а коробки будинків робилися дедалі пласкіші, ховаючись у мозаїку дахів, що розбігалися по колу в нескінченність, і сліпучо сяяла, звиваючись, велика ріка, і білі кораблики купчилися на річковому вокзалі, а заводи та фабрики вздовж берегів диміли святково, немов гігантські кораблі, і золотавилися десь церковні бані, і все було щедро скроплене жовтим, багряним і охристим — а що, зелене місто, мовила Арна, і вийшло дуже смішно.

На самому вершечку, просто посеред величезного неба, вона здійняла над головою кулачки, виставивши вказівні пальці, і дзвінко вигукнула «бдищ!», і Богдан теж вистрілив пальцями в небо, і тут слід було зупинити час — от просто так, з розгону, рвонувши на повній швидкості стоп-кран! — але, звісно, йому не вдалося, навіть не встиглося як слід подумати про це, як у найвищій точці вже опинилася сусідня, червона гондола, а вони опускалися вниз, назустріч кронам дедалі більших осінніх дерев і яткам з пиріжками та морозивом.

Богдан купив Арні кавунове, схоже на мусульманський півмісяць на паличці, а собі — ескімо, і вони пішли далі, облизуючи морозиво і будуючи плани; точніше, планувала Арна, яка встигла побачити згори безліч усього цікавого, що слід було негайно роздивитися зблизька, а його, Богданову, ідею прокататися річкою на кораблику було відкинуто як попсову — ну його, кораблики і річки є в усіх обласних центрах, крім, звісно ж, нашого, ти не знав? Місто остаточно прокинулося і завирувало, мов мурашник, тонучи у квапливій і безладній метушні, запізнюючись, не встигаючи за власним часом.

— Ну то я не знаю, — здався Богдан. — Це ж не туристичне місто.

— А ми хіба туристи?

І понеслося. Вони поштовхалися на подвір’ї місцевого універу, серед посріблених статуй мускулястих інтелектуалів та живих студентів, які квапилися на заняття, і Арна щось таке з’ясувала, вицупила таємне знання, недосяжне для чужих. І вони вже тинялися над річкою, розшукуючи в червоних колючих кущах культове місце сили, магії та халяви, що виявилося бетонним кільцем, розписаним графіті, де Арна негайно влаштувала фотосесію, і Богдан старанно клацав камерою її сріблястої мобілки, аж раптом виявив, що вони просочилися за прохідну якогось заводу слідом за роботягою з манерами диверсанта, який пообіцяв провести навіть у цех первинної обробки! — цілком таємно?.. ух ти! До цеху їх, щоправда, так і не пустили, то й не треба, вони вже єдині брали квитки в касі порожнього музею, Богдасю, ти не розумієш, у них тут справжній Тінторетто!.. А потім уже він нудився в якійсь тісній крамничці, де Арна щосекунди вигулькувала з перевдягальні: як тобі? — цілком унікальне шмаття, я беру, і це теж, і зелені штани! В штанях, що трималися невідь на чому, відкриваючи ніжну пухирчасту смужку шкіри там, де закінчувалася вітрівка, Арна затусувалася з цілою зграєю здоровецьких білозубих юнаків, які виявилися юніорами місцевого футбольного клубу, саме того, ти бодай футбол дивишся?! — і впевнено провадила перемовини про проникнення на їхню тренувальну базу у передмісті: ще й це, ні, уявіть собі, не дивлюся, ніколи я не любив футболу, тобі б із батьком моїм познайомитися, ось він — так, теж фанатіє, аж гай гуде… Смішний ти, добре, не підемо. Тут іще басейн є! Сподіваюся, ти не проти басейну?

Більше Богдан не огризався: не було ні сенсу, ні сил. Плавав у басейні просто неба в сімейних трусах, втискуючи потім мокрий