Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Дівчина знову озирнулась — Марко йшов на два кроки позаду неї, немов слуга за своєю пані. Христина хитро всміхнулася, задумавши витівку. Пройшовши трохи швидше вперед, вона смикнула гілку з пухким снігом і струсила його просто на коханого. Весело розсміявшись, вона кинулася тікати, щоб уникнути розплати за свої пустощі.

— То ти так! — розсміявся Марко й кинувся за нею, майже наздо­г­нав, але відразу ж у нього полетів сніжок.

Зав’язалася дитяча забавка, супроводжувана веселим, щасливим сміхом. Христина влучно кидала сніжки, а Марко навмисно мимо, щоби не зачепити свою кохану. Нарешті, увесь закиданий сніжками, він добрався до дівчини та обійняв її: «Зловив!» Хлопець потягнувся до неї губами, а Христина, сміючись, спритно ухилилася від поцілунку, аж раптом обоє посковзнулися й упали в замет. Коса Христини здавалася непроглядно чорною на біло-блакитному снігу, обличчя розрум’янилося від легкого морозу, а темні очі сяяли від кохання до свого милого.

— Тепер точно зловив! — хихикнув Марко, а потім допоміг Христині піднятися і дбайливо обтрусив її шубку від снігу.

— Ти не змерзла? — запитав він.

— Ні! Мене зігріває твоє кохання! — Христина обійняла його за шию й сама поцілувала.

А Хмельницький і кошовий Лютай проводили свій час не так весело й безтурботно. Цього зимового дня вони сиділи в маленькому будиночку кошового отамана у глибоких роздумах. Уже почався березень, зима закінчувалась, скоро настане час діяти. Заслані на волость шпигуни доповідали про те, що коронний гетьман уже підняв кварцяну армію[64] і готується до придушення майбутнього повстання. А ще доповідали, що дуже багато реєстрових козацьких старшин, простих козаків, селян і містян чекають весни, початку повстання.

Однак скільки людей готові підняти зброю, підрахувати було складно. Крім того, серйозне занепокоєння викликала одна обставина — у тилу залишався кримський хан зі своїми татарами. Якщо навесні запорожці підуть воювати, то через беззахисні південні рубежі заюшить ніким не стримувана татарська орда. Це по-перше! По-друге, не виключений, а навіть дуже можливий воєнний союз хана з Польщею проти козаків, хоча поляки вже кілька років не платили татарам обіцяної данини. Такий союз буде неминучою загибеллю для народу, що воює за свою свободу. І це найбільше турбувало Хмельницького.

Крім того, Богдан замислювався і про те, що він робитиме далі, якщо його зусилля увінчаються успіхом. Дійсно, а чому не створити з України вільну державу? Але молода держава буде слабка та знекровлена війною. Вона потребуватиме союзників. Утім, це лише плани, далекі від сьогодення, тож роздумувати над ними серйозно зарано. Не кажи «гоп», поки не перестрибнеш! Нині найважливішою турботою залишався кримський хан.

— Немає іншого виходу — треба їхати до хана на поклін, — порушивши мовчання, сказав Хмельницький.

Лютай невдоволено поморщився: нещодавно він сам спритно рубав кляті басурманські голови, а тепер мусить шукати з ними союзу?

— Невже немає іншого виходу? — запитав він.

— Немає, — коротко відповів Богдан.

— Татари підступні. Вони можуть зрадити нас у найвирішальнішу мить, — із сумнівом покачав головою кошовий.

— Можуть, — відповів Богдан. — Але союз із ханом нам треба, щоб убезпечитися від нападу, поки воюватимемо. Адже хан може пристати на бік Речі Посполитої. Ти про це не думав? Та й становище хана геть не міцне: його мурзи й беї не гірші від наших панів — не дуже вони й поважають свого хана. А ми можемо пообіцяти йому, що надалі підтримуватимемо в боротьбі за зміцнення його влади, а ханові це дуже важливо. А потім побачимо, зважаючи на обставини, підтримувати його чи ні. Невідомо ще, чим наша справа скінчиться. Ми не знаємо, скільки зможемо зібрати людей, а хан може дати військову допомогу. Ти не забувай, що наші молодці воюють пішими, а кінних зовсім мало. У поляків є найкраща кавалерія, яка тільки може бути у світі. Ось їхній головний козир — кавалерія! А татари — чудові наїзники й можуть заповнити брак кінноти в нашому війську. Натомість, що заважає нам віддати весь здобутий воєнний видобуток татарам? Нічого. Нехай забирають бранців і дістають за них викуп, нехай грабують панські маєтки. Федоре, ми мусимо ризикнути!

— Гадаєш, татари вибиратимуть і грабуватимуть лише ляхів? — недовірливо похитав головою кошовий отаман.

— А ти вважаєш, що наші молодці триматимуть руки в кишенях, як побачать чуже добро? Поглянь на будь-яку війну — завжди були мародерства, грабежі та насильства. Люди йдуть воювати не лише за ідею, вони ще й своїм життям ризикують і зовсім не заперечують відшкодувати такі дорогі витрати чужим добром. І так було споконвіків!

— Кого ти думаєш послати до хана? — Лютай розумів, що Хмельницький має рацію, і вже погодився з таким кроком.

— Мене, — з усмішкою відповів Богдан. — Я сам поїду!

Кошовий насупився — два попередні посольства закінчилися нічим, а от третє... Зрештою, татарам може й набриднути така настирливість!

— Ти дуже ризикуєш, Хмелю. Ліпше вибрати когось іншого. Що станеться, якщо хан уб’є тебе? — проговорив Лютай.

— Нічого. Усе залишиться так, як було, та й не маємо іншого виходу. Треба лише, щоби ніхто про це завчасно не провідав. Тому пустимо чутку, що я кудись поїхав із Січі. Наприклад, для прокорму коней. Це щоби не викликати зайвих підозр. Доповідають же нам, що ясновельможне панство заворушилося, а коронний гетьман збирає військо.

— Скажемо, що ти з’їхав у Буцьк, — ствердно кивнув кошовий.

— Ось що, відпусти із мною Красунчика, — попросив Хмельницький.