Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 2"

якомога далі від місць, де вона народилася й виросла. А це означало, що рідний край не нагадуватиме їй про горе. Та й сам статут монастиря передбачав практично повну відмову від спілкування із зовнішнім світом — навіть із відвідувачами черниці спілкувалися через залізну решітку. «Ох! Нам із нею однією дорогою!» — з гіркотою подумав Тимофій, вичерпавши все своє красномовство в умовляннях.

Тому, коли Ванда трохи поздоровшала, Тимофій узяв лише гайдуків свого брата й повіз її до Львова. Сам він одягнувся, як годиться шляхтичу, щоби не привертати до себе уваги — невідомо, наскільки співчувають львів’яни повсталим козакам, тому вирішив не афішувати те, що він козак, — не воювати ж йому з усім містом! Але дорога до Львова минула без пригод — ніхто не наважувався напасти на хоч і невеликий, але до зубів озброєний загін людей, та й ближче до Львова було спокійно, адже відлуння смути ще не докотилося до цих країв. Ванда покірливо переносила подорож, ні на що не скаржилася, хоча і відчувала слабкість.

Під’їжджаючи до Львова, Тимофій відчув хвилювання. По-перше, там була його мила Орися, по-друге, скільки спогадів пов’язувало його з цим містом, де він провів свою юність, по-третє, йому належало попрощатися з Вандою біля воріт монастиря, а йому було дуже шкода своєї юної сусідки.

Перш ніж їхати до свого будинку, Тимофій завіз Ванду в монастир. На цьому наполягла сама дівчина. Під час подорожі Ванда часто дивилася на Тимофія і згадувала, як із ним було весело і як вона сумувала за ним, коли хлопець поїхав. Але з кожним днем дівчина дедалі більше й більше розуміла, що покійна матір правду говорила — не пара їй Тимофій. У ньому було так багато кипучого життя, так іскрилася пристрасть і було стільки вогню, що Ванда усвідомлювала: цей його вогонь може боляче її обпекти. Тому дівчина не шкодувала про свою єдину мрію, що так і не збулася. Та й у ній самій щось надломилося, немов тріснуло, і її більше не вабило життя в жодних його проявах. Дівчині хотілося спокою.

У монастирі Тимофій відрекомендувався своїм шляхетським ім’ям і завдяки цьому був удостоєний прийому просто в кабінеті настоятельки, незважаючи на суворість статуту, де й розповів поважній матінці Клеменції трагічну історію Ванди. Але настоятелька, хмурячись, відповіла:

— Це неможливо нині! Таке серйозне питання треба обговорити з єпископом, та й у панни Залеської мають бути родичі, які можуть не схвалити таке її рішення. Тому даруй, але змушена відмовити твоїй панській милості.

«Я теж не схвалюю таке рішення! — подумав Тимофій. — Але мені не вдалося вмовити цю нещасну!» Однак потім черниця, трохи подумавши, підозріло подивилася на нього.

— Та й дивною здається твоя розповідь, ясновельможний пане. Чи не збираєшся ти навмисне сховати цю панну в монастирі, бо в тебе з нею вийшов гріх, — промовила вона.

— Невже я зумів викликати в тебе тільки такі думки, матінко Клеменціє? — зробивши великі, скривджені очі, відповів Тимофій. Потім він подивився на поважну настоятельку так, що та мимоволі засовалася у своєму кріслі під поглядом красивого гостя. — Та і як я можу вчинити безчесно з цією нещасною дівчиною, з якою знайомий із дитинства?

— Ну, хто ж вас, молодих, знає!

— Повір мені, матінко! Я щиро бажаю панні Ванді добра та щастя й тому ніколи не став би використовувати її в нечестивих цілях. Та й жити зі мною під одним дахом панна не може, бо я неодружений. Тому ледве вона трохи оговталася від рани, я був змушений проводити її сюди, підкоряючись і її гарячому бажанню, і велінням моїх совісті та скромності, — промовив Тимофій, так томно дивлячись на настоятельку, що та вже почала панікувати.

— Але однаково я не можу... — спробувала заперечувати матінка Клеменція, однак Тимофій накрив її пухкеньку, пещену ручку своєю й ніжно стиснув.

— А ще панна вирішила внести щедру пожертву до монастирської скарбниці, — промовив він, дістаючи іншою рукою важкий шкіряний мішечок, у якому приємно брязнули монети, вочевидь золоті. Тимофій передбачав вагання і хвилювання матінки настоятельки, тому заздалегідь прихопив із собою надійне заспокійливе у вигляді грошей. — Я дуже прошу тебе, матінко Клеменціє, зглянутися над нещасною сиротою й не відмовити їй у притулку, — а потім нахилився до ручки абатиси і притулився до неї довгим гарячим поцілунком.

— Ой! — видихнула матінка Клеменція, атакована з двох боків, та відчуваючи досі незнану пожежу у грудях від такого гарячого дотику чоловічих губ до своєї руки. — Ну як це неблагородно з боку твоєї милості тиснути на моє милосердя. Ну що ж! Якщо все так, як ти кажеш, то з мого боку буде жорстоко не прийняти цю нещасну панну.

Поважна абатиса вирішила здатися, прикинувши, що не завтра ж цю дівчину треба стригти в черниці — вона може й рік і два прожити в монастирі послушницею, а гроші в цей смутний час монастирю зовсім не завадять. А там видно буде! Можливо, з’явиться рідня панночки та й забере її, а грошенята, внесені цим гожим шляхтичем, — ні. Не вони ж їй їх давали! Тому настоятелька погукала черницю й веліла забрати панну, що чекає в приймальні, та влаштувати її разом із послушницями. А Тимофій подякував, витончено розкланявся, знову палко поцілував ручку матінці Клеменції, чим остаточно доконав її, та пішов собі, як і не бувало.

Ванда сиділа в приймальні монастиря, стривожено очікуючи рішення настоятельки, і дуже зраділа, коли з’явився Тимофій у супроводі черниці, яка мала її забрати.

— Мені дуже шкода, панно, що ти прийняла таке рішення, — сказав Тимофій, підходячи до дівчини ближче. — Ще зовсім не пізно передумати, та й потім, до того, як ти приймеш постриг, маєш час. Подумай, Вандо, не відкидай від себе життя. Усе можна пережити й перетерпіти. Навіщо ховати себе заживо?

Черниця почула такі слова й насупилася, але нічого сказати не посміла. А Ванда заперечливо похитала головою.

— Я давно вже все вирішила, — промовила дівчина.

Тимофій зітхнув і спробував використати останній аргумент