Читати книгу - "День відбуття"

— Ну ось, бачиш… — Юля по-своєму зрозуміла його мовчання. — Тобі неприємно. Я не хотіла тебе образити, сказавши так. Що ж я можу зробити, якщо ти на тій половині? Але, гадаю, ти розумієш і дещо інше — те, що серед них усіх залишаєшся для мене найкращим. Усе-таки ти був моїм другом і, мені здається, залишаєшся ним і зараз. Якби не ти… Не хочу зайвий раз уявляти, що сталося б зі мною. З усієї тої більшої частини людства ти назавжди залишишся для мене номером один. Я завжди тебе пам’ятатиму, буду рада побачити і щось для тебе зробити. Пам’ятай про це. Тим паче тепер ти знаєш, де мене можна побачити ще раз. Пробач, я щось не те почала говорити…

Вона все-таки змушена була проковтнути клубок, що стояв у горлі. Але це було помітно лише мить.

Юлія замовкла. Спокійна та врівноважена, а на додачу гарна, як ніколи, вона тихо сиділа поруч і уже не дивилася на нього своїм щирим роззброюючим поглядом, опустивши очі долу. А Сергій відчував наростання чогось поки що незрозумілого, народженого цією несподіваною зустріччю з нею.

Вони довго сиділи мовчки, майже не дивлячись одне на одного, під далекі вигуки, свистки та стукіт, що проривалися з залу крізь зачинені двері.

— Ти хотів знати, за кого я вболіватиму? — несподівано запитала Юлія.

Тільки тепер Сергій підняв очі, зустрічаючись з нею поглядом.

— Ні за кого. Мене взагалі там не буде. Я тобі поясню чому. Так уже сталося, що тобі потрібна ця перемога. Я просто допоможу тобі перемогти.

Він продовжував дивитися на неї, нічого не розуміючи.

— Я вірю, що ти це зробиш. Тому просто зараз піду звідси, знаючи, що ти переміг. Ось і все. Тепер у тебе не залишається іншого виходу. Можливо, ми з тобою більше ніколи не побачимося. Невже ти житимеш далі з відчуттям, що не виправдав сподівань жінки, яка найбільше тебе поважала і вірила в тебе? Ти змушений будеш зробити це, адже я тебе знаю. Вважай, що сьогодні твій… — Юлія завагалася, перш ніж вимовити ці слова, — День Відбуття.

І вона підвелася з лавки. Сергій зробив те саме — автоматично. Він дивився в її очі, до останнього не вірячи, що зараз вона зникне. Юлія все знала, все розуміла на диво просто та тверезо.

Він нарешті збагнув, що це було. Що саме, народившись десь у глибині, тепер зростало, поступово пробиваючись до свідомості. Це була злість. Жахлива злість. Злість і образа на долю та життя. Вона вирувала, руйнуючи все всередині.

Юлія, закинувши сумочку на плече, підійшла до нього і притулилася губами — він навіть не зрозумів куди — десь біля вуха, там, де застиглий піт, стягнувши шкіру, заважав повною мірою відчути, який він — доторк, можливо останній, найдорожчої жінки. Коли вона відступила, Сергієві здалося, що очі її зрадницьки блиснули, невчасно моргнувши повіками. Цієї миті зверху почулося, як відчиняються двері, і на сходи вискочив Євген. Він несподівано загальмував, побачивши біля Сергія незнайому жінку, а потім загорлав, затинаючись більше звичайного від збудження:

— Д-давай! Там все п-перегралося! П-пора виходити! Ну, б-будь с-серйозним, я тебе п-прошу!

Ковзнувши по ньому поглядом, Сергій знову озирнувся на Юлію, яка вже відпустила його і встигла відійти кроків на десять. Не дійшовши до дверей, вона обернулася і посміхнулася Сергієві.

— Поламай його! — весело сказала вона.

Євген лише здивовано вилупив очі.

Юлія зникла у проході. Вона завжди вміла досягнути свого. А Сергій залишився, як здалося б з боку, розгублено стояти посеред коридору. Тільки це не була розгубленість.

Клубок у горлі, що заважав ковтати сльози… Злість та образа на свою прикру вдачу, на своє вічно невдале життя, яке завжди, скільки пам’ятав, рухалося сумбурно та доволі хаотично, і врешті-решт мало нещастя, «повівшись» на цю без перебільшення дивовижну жінку, застигнути на невизначений час на межі світла й темряви, про існування котрої до неї він не здогадувався. Невже доля його і полягає у тому, щоб вічно стояти на цій межі, не в змозі вирішити, куди ж, у який бік нарешті ступити крок — у світло, до всіх, чи, навпаки, у темряву — до неї? Здавалося, що він, завжди рішучий та впевнений у собі, не вирішить цієї фатальної дилеми ніколи.

Хвиля емоцій, суперечливих, пекучих, накрила з головою, поглинула й закрутила у вирі. І де йому було зараз усвідомити, що вихід — простий до примітивного — насправді існує. І що невдовзі, за якихось три-чотири години, коли у ньому вгамується надлишковий адреналін, а вода змиє зашкарублий піт, він вийде на сонячне світло і несподівано для себе сприйме світ іншими очима. Кудись подінеться усе важке та безутішне, і навіть отой нісенітний поділ буття на дві половини наче втратить свій сенс. Не залишиться нічого, окрім однієї обставини, найважливішої, єдиної, об яку відтепер розбиватиметься на друзки геть усе — страшне минуле, вигадані жахи та важкі думки… Жінка, яку він і досі кохає, не зникла назавжди. Вона тут, майже поруч. І більше того — він знає де. Порівняно з цим усе решта не матиме значення.

Але це буде потім, а зараз дев’ятий вал емоцій продовжував крутити ним, жбурляючи і калічачи свідомість. І ці емоції належало негайно на комусь зірвати, інакше можна просто не витримати. І там, у залі, знаходився той, хто найбільше підходив для цієї мети. Перебуваючи під враженням попереднього Сергієвого двобою, спокійний та вдоволений, він ще не уявляв, що зараз на нього налетить справжній торнадо, який змітатиме все на своєму шляху, буревій, набагато сильніший за той, що виробляв зараз надворі біля спорткорпусу казна-що, лякаючи дерева та ринви, кидаючи у вікна їдку холодну моросінь. Здавалося, саме він відносить кудись у далекий морок самотню жіночу постать у світлому розстебнутому плащі.

13 жовтня 2002 р.