Читати книгу - "Нескінченна історія"

До того ж, вже не був такий певний, що й справді зро­бив добру справу.

XIX.

СУПУТНИКИ

Коли наступного ранку вони вирушили в дорогу, скі­сне сонячне проміння насилу пробивалося крізь темну заві­су хмар. Злива і ураган нарешті вщухли, і хоча ще двічі чи тричі вершники таки потрапляли під дощ, до обіду погода помітно покращилася. Істотно потеплішало.

Настрій у трьох лицарів був пречудовий, можім навіть сказати, грайливий: вони жартували, сміялися і розважа­лися дрібними витівками. Однак Бастіян їхав на своїй му­лиці мовчки, поринувши у роздуми. А троє лицарів, звісно ж, надто поважали його, відтак не наважувалися потурбу­вати.

Вони все ще їхали тією ж таки скелястою височиною, яка, здавалося, не мала кінця. Ось тільки дерева ставали дедалі густіші та вищі.

Атрею, який, за своею звичкою, раз у раз залітав на Фухурі далеко вперед, розвідуючи місцевість, зауважив Бастіянів пригнічений настрій ще коли вони знімалися із привалу. Він запитав щастедракона, чи можна щось зроби­ти, аби якось розрадити друга. Фухур пообертав своїми ру­біново-червоними очима, а тоді сказав:

- Це дуже просто: він уже давно мріяв політати на ме­ні. Бастіян не раз про це згадував.

Коли невеличке товариство - Бастіян і троє мандрівних лицарів - невдовзі по тому обігнуло виступ скелі, за ним на хлопця уже чекали Атрею зі щастедраконом. Обоє зручно примостилися на сонечку і знічев’я спостерігали, як на­ближаються всі інші.

Бастіян зупинився і придивився до них уважніше.

- Ви що - втомилися? - запитав він.

- Анітрішечки, - відповів Атрею. - Я просто хотів на­питати, чи ти не дозволиш мені трохи поїхати на їсі? Я ще ніколи не їздив верхи на мулі. Це мусить бути справді чу­дово, раз тобі не набридає. Ти, Бастіяне, мав би хоч іноді ділитися цією приємністю. А я позичу тобі мого старенько­го Фухура.

Бастіянові щоки аж зарум’янілися від утіхи.

- Невже це правда, Фухуре? - спитав він. - Ти пого­джуєшся, щоби я на тобі політав? Ти повозиш мене на собі?

- Залюбки, ясновельможний султане! - прогримів у відповідь щастедракон і підморгнув йому одним оком. - Вилазь на мене і гарненько тримайся!

Бастіян зіскочив з мулиці й одним махом застрибнув Фухурові на спину. Він вчепився в його сріблясто-білу гри­ву, і щастедракон здійнявся у повітря.

Бастіян ще й досі чудово пам’ятав їзду Пустелею Барв на Ґраоґрамані. Але літати верхи на білому щастедраконі - це ж зовсім інша річ!

У той час як гасання пустелею на велетенському вогня­ному леві було як сп’яніння, наче тріумфальний крик, то політ на гцастедраконі - з плавним погойдуванням то вгору, то вниз, з повільним похитуванням боку на бік - скидався на пісню: то ніжну і лагідну, і величну і переможну. І коли вряди-годи Фухур блискавично робив свої неймовірні петлі та віражі, від яких його пишна грива, довгі перисті пасма на щоках - вуса і борода, а також китиці розкішного хвоста і навіть ікристий пух на лапах звивалися язиками біло- перламутрового полум’я, його лет нагадував музику небес­них сфер. А Бастіянів срібний плащ, що, розвіяний вітром тріпотів у нього за плечима, спалахував у променях сонця міріадами іскор.

Близько полудня вони приземлилися коло решти подо­рожніх, які тим часом розбили табір на освітленому сонцем невеличкому скелястому узгір’ї; десь неподалії дзюрчав струмочок. На вогні вже парував казан з юшкою, до неї бу­ли паляниці. Коні та мулиця паслися поблизу, на галявині.

Після обіду троє лицарів вирішили піти на полювання. Припаси їжі вичерпувалися, зокрема м’ясо. Дорогою лица­рі чули, як у лісі кричать фазани. Здається, тут водилися і зайці.

Вони спитали Атрею, чи не хотів би той піти з ними, бо ж він, зеленошкір, вочевидь, неабиякий мисливець. Та Ат­рею, подякувавши, відхилив запрошення.

Отож троє панів узяли свої тугі луки, повісили за спину сагайдаки зі стрілами і подалися в найближчий лісок.

Атрею, Фухур і Бастіян залишилися самі.

По недовгій мовчанці Атрею запропонував:

- Може, Бастіяне, ти знову розповів би нам трохи про свій світ?

- А що саме вас цікавить? - спитав Бастіян.

- Що нас цікавить, як ти гадаєш, Фухуре? - звернувся Атрею до щастедракона.

- Я радо послухав би щось про дітей із твоєї школи, - відповів той.

- Про яких іще дітей? - безмежно здивувався Бастіян.

- Тих, які брали тебе на кпини, - пояснив Фухур.

- Про дітей, які брали мене на кпини? - повторив Бас­тіян іще здивованіше. - Не знаю я ніяких таких дітей. І, поза сумнівом, ніхто не наважився б із мене кпити.

- Але те, що ти ходив до школи, - втрутився Атрею, - принаймні це ти ще пам’ятаєш?

- Так, - задумливо відповів Бастіян, - я пригадую як­усь школу, це правда.

Атрею і Фухур перезирнулися.

- Саме цього я й боявся, - пробурмотів Атрею.

- Чого?

- Ти знову втратив частину спогадів, - засмучено від­казав Атрею. - Цього разу це пов’язано з перетворенням ахараїв на шлямуфів. Не слід було тобі цього робити.

- Бастіяне Бальтазаре Букс! - голос щастедракона про­лунав майже врочисто. - Якщо ти цінуєш мої поради, то дослухайся до цієї: не користай більше з влади, яку дає тобі Аурин. Бо інакше ти ризикуєш втратити навіть рештки спогадів про свій світ. А якщо ти все забудеш, тобі не вда­сться повернутися туди, звідкіля ти прийшов.

- Власне кажучи, - зізнався Бастіян, трохи подумав­ши, - я зовсім не бажаю туди повертатися.

- Але ж ти мусиш! - злякано вигукнув Атрею. - Ти му­сиш повернутися і спробувати виправити твій світ, ти по­винен змінити його так, щоби люди знову почали приходи­ти до нас, у світ Фантазії. Бо інакше Фантазія - раніше чи пізніше - загине, і всі наші зусилля виявляться даремними!

- Хоч-не-хоч, але я іще тут, - ледь ображено мовив Бас­тіян. - Я дав Місяцівні нове ім’я, до того ж зовсім недавно.

Атрею промовчав.

- У кожному разі, - втрутився в їхню розмову Фухур, - тепер зрозуміло, чому ми досі не зустріли ані найменшого натяку на те, як Бастіян міг би повернутися назад. Бо він сам цього не бажає...

- Бастіяне, - заговорив Атрею з гіркотою в голосі, - невже у твоєму світі немає нічого, що би кликало тебе на­зад? Нікого, кого ти любиш? Нічого, що тобі подобається? Невже ти зовсім не думаєш про батька, який, я в цьому не сумніваюся, чекає на тебе, турбується і журиться?

Бастіян похитав головою.

- Не думаю. Можливо, він навіть радий мене позбути­ся.

Не вірячи своїм вухам, Атрею ошелешено витріщився на приятеля.

- А тепер, отак-от слухаючи вас, - вів