Читати книгу - "Сказання з Небезпечного Королівства"

у використанні електрики», — з рекламного оголошення. Тут ідеться про те саме, тільки значно загрозливіше. Електричний вуличний ліхтар узагалі можна знехтувати просто через те, що він аж надто нікчемний 1 минущий. Принаймні в чарівних історіях можна описати далебі тривкіші та фундаментальніші речі. Наприклад, блискавицю. Ескапіст не так низько схиляється перед примхами швидкоплинної моди, як його опоненти. Він не перетворює речі (їх, можливо, цілком розумно було би вважати поганими) на власних господарів чи богів, шануючи їх як щось невідворотне, навіть «невблаганне». А його опоненти, легкі на презирство, не мають жодних гарантій, що він на цьому й зупиниться: ескапіст може підбурити людей знести вуличні ліхтарі. В ескапізму є ще одне — далебі лиховісніше — обличчя: Протидія.

Нещодавно — хоча це видасться неймовірним — я чув, як оксенфордський клерк стверджував, що він «вітає» наближення часу автоматизованих фабрик масового виробництва та ревіння автоматичного транспорту в «корках», які він же й утворив, тому що це вивело його університет на контакт із «реальним життям». Можливо, він мав на увазі, що триб життя і праці людей двадцятого сторіччя дедалі швидше — тривожними темпами — наближається до варварства та що галаслива демонстрація цього на вулицях Оксфорда має слугувати попередженням: мовляв, годі зберегти надовго острівець святості в пустелі глупоти завдяки самим лишень огорожам, не вдаючись до справжніх наступальних заходів (практичних та інтелектуальних). Але, боюсь, ішлося про інше. Хай там як, але вислів «реальне життя» в цьому контексті, здається, не відповідає академічним стандартам. Ідея, що автомобілі «живіші», приміром, за кентаврів чи драконів, доволі цікава: що вони «реальніші», приміром, за коней — жалюгідно абсурдна. Яким реальним, яким приголомшливо живим є фабричний димар порівняно з в'язом: бідолашна застаріла рослина, безпідставна мрія ескапіста!

Щодо мене, то я не здатен переконати себе, ніби дах станції Блетчлі «реальніший» за хмари. А як артефакт він надихає менше, ніж легендарний купол небесний. Міст до четвертої платформи не такий цікавий, як Біфрост, що його охороняв Гкймдал із Ґ'яларгорном. Моєму нецивітзованому серцю не дає спокою запитання: чи не давали би залізничники собі раду з усім своїм численним обладнанням краще, ніж вони це зазвичай роблять, якби їх виховували з трохи більшою фантазією? Гадаю, чарівні історії могли би стати кращими магістрами мистецтв, аніж згаданий вище вчений.

Велика частина того, що він (доводиться припускати) й інші (це точно) назвали би «серйозною» літературою, — не більше, ніж забава під скляним дахом поруч із міським басейном. Чарівні історії можуть вигадувати чудовиськ, які літають у повітрі чи населяють водні глибини, але ті бодай не намагаються втекти від небес чи від моря.

Та якщо ми на мить облишимо «фантазію», то я не вважаю, що читачеві чи вигаднику чарівних історій слід соромитися навіть «порятунку» архаїкою, себто надавати перевагу не драконам, а коням, замкам, вітрильникам, лукам і стрілам; не лише ельфам, а й лицарям, і королям, і жерцям. Бо, зрештою, після розмірковування (цілком не пов'язаного з чарівними історіями чи лицарським романом) людина мисляча у висновку, ймовірно, дійде до несхвалення — присутнього вже в самому мовчанні «ескапістської» літератури — прогресивних речей на кшталт фабрик або ж кулеметів і бомб, які виявляються звичайними, чи незмінними, чи — наважимося сказати — «невблаганними» виробами тих самих фабрик.

«Сирівцевість і огидність сучасного європейського життя» — того самого реального життя, контакт із яким нам належить вітати. — «є свідоцтвом біологічної нижчості, недостатньої або ж нещирої реакції на довколишнє середовище»[42]. Найбожевільніший замок, який коли-небудь вигулькував із велетневого лантуха в якійсь із нецивілізованих гельських оповідок, не лише значно менш огидний за автоматизовану фабрику, але й також (якщо скористатися вельми сучасним висловом) «у що най реальнішому сенсі» — далебі значно реальніший. Чому ми не повинні рятуватися від «похмурої асирійської» безглуздості циліндрів чи морлоцького жаху фабрик або ж не засуджувати їх? Цього не схвалюють навіть письменники, котрі працюють у найбільш ескапістському жанрі літератури — Науковій фантастиці. Оці пророки часто звістують (а багато хто, здається, і прагне створити) світ, схожий на єдину велику залізничну станцію зі скляною покрівлею. Та з них зазвичай дуже складно видобути відповідь, що ж робитимуть у такому світомісті люди. Вони, може, й позбудуться «повного вікторіанського обладунку» заради вільного вбрання (з застібками-блискавками), та, як з'ясується, скористаються своєю свободою, щоби грати з механічними забавками у гру «рухаймося з якнайбільшою швидкістю», яка швидко набридає. З огляду на деякі схожі історії, ті люди й далі будуть такими самими хтивими, мстивими та жадібними, як завжди; а ідеали їхніх ідеалістів ледве чи перевершуватимуть прагнення побудувати якомога більше міст отакого штабу на інших планетах. Ото і справді епоха «вдосконалених засобів для втілення вироджених намірів». То частина властивої таким часам болячки — виникнення бажання порятуватися, щоправда, не від життя загалом, а від нинішнього часу та власноруч створеного нещастя, — ми цілком свідомі як огидності власних творінь, так і їхньої згубності. Тож згубність і огидність видаються нам нерозлучними союзниками. А от уявити разом згубність і красу нам важко. Страх перед прекрасною феєю, який наскрізь пронизує давні віки, майже не приходить нам до голови. Та ще тривожніше те, що навіть саму доброту позбавили притаманної їй краси. Авжеж, у Чарокраї можна уявити людожера, котрий володарює у страхітливому замку, схожому на нічне жахіття (цього вимагає людожерове зло), проте годі уявити оселю, побудовану з добрими намірами: корчму, готель для подорожніх, залу доброчесного та шляхетного короля, — яка виглядає бридкою аж до нудоти. Сьогодні було би нерозважливо сподіватися побачити небридку оселю — хіба би її побудували ще до наших часів.

Це, втім, модерно-особливий (чи випадковий) «ескапістський» аспект чарівних історій, який притаманний також і лицарським романам, й іншим історіям з минувшини чи про неї. Чимало розповідей із минувшини стали «еспапістськими» за формою лише тому, що дійшли з того часу, коли люди зазвичай отримували задоволення від витворів власних рук, до наших днів, коли багато хто гидує речами, що їх створили люди.

Проте є ще й інші, кардинальніші, «ескапізми», які завжди були присутні в чарівних історіях і легендах. Є інші речі, від яких треба рятуватися, похмуріші та страшніші за шум, сморід, безжальність і безглуздість двигуна внутрішнього згорання. Є голод, спрага, злидні, біль, страждання, несправедливість, смерть. І навіть якщо людині не відомі ці перелічені негаразди, то є ще правічні обмеження, від яких чарівні історії пропонують своєрідний порятунок; є прадавні амбіції та бажання (вони зачіпають самі першооснови фантазії), і чарівні історії пропонують своєрідний спосіб задовольнити їх і втішити. Декотрі з цих бажань є простими слабкостями чи виявами допитливості: бажання вільно, як риба, пропливати