Читати книгу - "Темнота"

— Так, кажете, ясно? — поволі, байдуже тягне Рокита.

Іван дивиться на всіх і мовчить. Ні, тут щось не ясно. Вони у тих своїх вигадках невичерпальні. Тут, мабуть, треба щось казати, але що, але як? Це, мабуть, якісь свідки, що будуть проти нього свідчити. Він безрадний, він губиться, він шукає якихсь слів. Зловіща перерва.

— Начинай, — байдуже каже Рокита і дивиться на Івана. І в ту ж мить дідок з дитячим обличчям опинився на підлозі, а троє велетнів товклися чобітьми по його ногах, руках, грудях, голові.

— Ой! Завіщо? — встиг ще викрикнути дідок і одразу замовк. Іван захитався, хильнувся вбік, хотів наче зірватися, кинутися на Рокиту, той мацнув за револьвер, дідок лежав непорушно на помості, з його носа і сивих вусів стікала кров. Юнак, що стояв побіч, несподівано шелеснув на поміст непритомним. Іван, крижано холодний, сидів німо. Рокита напружено за ним слідкував.

— Ясно? — знов промовив згодом. Іван мовчить далі. — Видно тепер не все ясно, — каже Рокита. — Після он того, — вказав він на поміст, — ти будеш третій. Ну?

Іван мовчить.

Рокита кивнув на велетнів.

— Стоп! — каже Іван. — Давай, що там маєш… Признаюсь!

— Ну, от, — каже Рокита. — Так би одразу. — Забрать! — крикнув на велетнів.

Один з них узяв за ногу дідка і потяг у коридор, інших двоє забрали хлопця. При дверях на помості залишилась калюжа, гостре світло електрики відбивалось від неї рубіновим сяйвом.

Рокита писав, Іван сидів на краю стільця і чекав.

— Ну, як там справи, Мороз? — запитав Рокита між писанням і додав: — Можете сидіти вільно.

— Нічого, — каже Іван. — Удосконалюємось.

— Бачу, бачу. Школа, що? Може і з нас ще будуть люди, — каже Рокита і пише далі. Іван сів вигідніше. — Закурюйте, — кивнув Рокита на пачку цигарок на столі. Іван закурив. — Ви такого Звєрєва знали? — питає Рокита.

— Знав, — каже Іван.

— Які мали з ним стосунки? — несподіване питання, і Іван хвилинку надумується. — Швидше, швидше! Не маємо часу! — наглить Рокита.

— Ділові, — каже Іван.

— Що значить — ділові? Конкретно!

— Він був директором…

— Знаємо, — перебиває Рокита. — Ви з ним утримували стосунки злочинного порядку. Розказуйте!

— Дивуюсь, — каже Іван. — Не знаю, як Звєрєв, але я цілком нормальна людина і педерастикою не займаюсь. — Рокита перестав писати, підняв голову, злісно дивиться.

— Мороз! Давайте не будемо сваритись.

— Ах, так! Тепер ясно, — каже Іван.

— Так, ми зробимо ясно, — каже Рокита.

— Чорт з вами — пишіть, що там хочете і дайте мені спокій! — каже Іван.

— Ви організували з ним… Розумієте? Саботажну організацію, з наміром… Розумієте? Підірвати соціялістичне будівництво і перешкодити виконанню пляну п'ятирічки… Розумієте? Ви свідомо са-бо-ту-ва-ли розпорядження партії в справі організації політичного виховання з наміром знизити свідомість робітництва і тим самим зменшити його працездатність. Ви…

— Навіщо все те вичитувати, — перебиває Рокиту Іван. — Признаюсь. Погоджуюсь. Підписую.

— Ну, так, — каже Рокита. — А такого Кулябку знали?

— Знав.

— А такого Погрібного?

— Ясно — знав.

— А Калиниченка?

— Знав таких два.

— Михайла Івановича.

— Знав.

— А такого Шустера?

— А це вже, видно, з іншої опери, — каже Іван.

— Прошу відповідати.

— Знав.

— А Шнайдера?

— І цього знав.

— А Іванова?

Іван хвилинку подумав, не чув цього прізвища, але вимовив автоматично:

— Знав. — Рокита називав і називав прізвища, прізвищ двадцять, і Іван до всіх признався. Після цього повів туманним поглядом довкруги, ніби щось ще пригадуючи, закліпав очима, дмухнув перед собою і сказав:

— Добре. Вас ще покличуть, — і натиснув дзвінок. Увійшов конвоїр і забрав Івана.

У камері страшенно дивувалися, що той велетень приніс всі свої кінцівки цілими, тим більше, що майже одночасно з Іваном, двоє карначів, внесли на рядні поета і вкинули його до камери просто на чиїсь ноги при дверях. Поет застогнав тяжко і одразу замовк. Він лежав на підлозі і з нього через лахи сочилась поволі кров. Іван сидів навшпиньках зовсім близько біля нього, було пізно, треба лягати, але вагався, бо та кров могла підтекти під нього. Пізніше Іван все таки присів, оперся на чиюсь голу спину, підгорнув під себе ноги і так задрімав.

Людей у камері більшало, голі тіла злипалися, поміст вкривався липкою мішаниною поту і крови. Згодом Іван помітив, що в камері з'явилося багато професорів. Не питав нікого і нічого, не цікавився ними. Всі вони сидять похнюпившись. Інколи вони розмовляють пошепки між собою, сидячи калачем на помості, або лежачи «йолочкою» в кутку. Іван інколи чув уривки таких розмов. Говорили про тісноту, брак повітря, нелюдське поводження. Іноді згадували минуле, називали якісь прізвища… Іноді намагались вгадати, який це день, або яке число, скільки днів вони вже тут і що з ними буде. Через пару днів прочуняв поет. Його спитали чи розколовся.

— Ні, — похитав той головою.

— Справа чести, — зауважив сусід. — Молодець.

— Ясно, краще вмерти, ніж бути зрадником. — Напроти сидить миршавий чоловічок просто під матнею іншого, що стоїть над ним.

— За це і мучимось, — каже миршавий чоловічок. — Честь затратили, мораль осквернили, Бога забули. Оце, люди…. — не встиг миршавий чоловічок докінчити свого речення, як простягнулась чиясь брудна, гола рука і вдарила миршавого по лиці. Той полетів назад, наштовхнувся на другого такого ж чоловіка і жалісно запищав:

— За віщо ж ви, Сергію Федоровичу? За віщо ви мене… — розплакався.

Пізніше Іван довідався, що миршавий чоловічок був професором марксизму-ленінізму, був членом академії наук і членом-кореспондентом Інституту Маркса-Енґельса-Леніна в Москві.

Згодом Івана викликали, прочитали йому прекрасно написану повість. Він стоїть на чолі організації, що складається з різних людей, розкиданих в різних місцях країни, мета організації шпіонаж в користь однієї ворожої країни, саботаж з метою підірвати розвиток соціялістичного будівництва, терористичні акти над членами партії, уряду і органів безпеки. При цьому подано безліч доказів діяльности організації і між тим вбивство цілого ряду урядових осіб з Позняковим включно. Названо також поіменно всіх членів організації — прокурори, директори заготзерна, начальники органів безпеки, слідчі. Чи Іван має щось з цього заперечити? Ні. Чи може щось добавити? Ні. Чи має якісь аргументи для свого виправдання? Ні. Чи бажає адвоката? Ні.

— Треба ж мати якесь бажання, — говорить Рокита.