Читати книгу - "Quo vadis"

з цілковитою певністю, що християни ніколи не брешуть, а говорять, що воскрес. Людина ж цього зробити не могла. Той Павло з Тарса, що є мешканцем римським, але він як юдей знає старі книги гебрайські, говорив мені, що пришестя Христа було заповідане ще тисячі років тому через пророків. Усе це є речі надзвичайні, але чи надзвичайність не оточує нас зусібіч? Адже не перестали ще говорити й про Аполлонія Тіанського.

Твердження Павла, що немає юрми богів, але є один, видається мені розумним. І Сенека такої думки, а перед ним було чимало інших. Христос був, оддав себе на розп'яття для спасіння світу і воскрес. Усе це є цілком певно, не бачу приводу вперто триматися протилежної думки, то чому б я не спорудив йому вівтар, як готовий був би це зробити, приміром, Серапісові. Неважко мені б навіть довелося зректись інших богів, адже однаково жодна розумно мисляча людина й так у них не вірить. Але здається, що того всього християнам іще мало. Не досить шанувати Христа, треба ще жити згідно з його вченням; і тут опиняєшся мовби на березі моря, яке тобі наказують перейти пішки. Якби я це їм пообіцяв, самі відчули б, що це в моїх устах пустий звук. Павло мені прямо сказав. Ти знаєш, як я кохаю Лігію, і знаєш, що немає нічого такого, чого б я для неї не зробив. Але ж не міг би я навіть на її бажання підняти в руках Соракт або Везувій, чи розмістити на долоні Тразименське озеро[244], чи поміняти колір моїх очей із чорного на блакитний, як у лігійців. Якби забажала, хотів би, але це не під силу мені. Я не філософ, але також не є й таким дурнем, як тобі, може, здавалося не раз. Отож скажу тобі так: не знаю, як християни дають собі раду, щоб жити, знаю натомість: де починається їхнє вчення, там закінчується римське володарювання, закінчується Рим, закінчується життя, відмінність між переможеним і переможцем, багатим і бідним, паном і рабом, закінчується влада, закінчується імператор, закон і весь світоустрій, а замість усього цього приходить Христос і якесь милосердя, що його досі не було, і якась доброта, невластива людям і нашим римським схильностям. Для мене, щоправда, Лігія значить більше, ніж увесь Рим і його володарювання; і хай цей світ западеться, тільки б вона була в моєму домі. Та це інша річ. Для них, для християн, не досить погодитися на словах, треба ще відчувати, що так добре, й не мати в душі нічого іншого. А я – боги мені свідками! – не можу. Розумієш, що це значить? Є щось у моїй натурі, що здригається від цього вчення, і хоч би вуста мої славили його і я дотримувався б його приписів, розум і душа говорили б мені, що це роблю заради любові, заради Лігії, й коли б не вона, нічого в світі не було б мені противнішого. І дивна річ, що такий собі Павло з Тарса розуміє це і розуміє, незважаючи на свою простоту й низьке походження, той старий апостол, найголовніший серед них, Петро, який був учнем Христа. І знаєш, що роблять? Моляться за мене і просять для мене чогось, що називається благодать, а на мене сходить лише неспокій і все більша туга за Лігією.

Адже тобі писав, що вона пішла потай, але залишила мені хрест, який сама сплела з галузок самшиту. Прокинувшись, знайшов його біля своєї постелі. Він у мене тепер у ларарії, й сам не розумію, чому наближаюся до нього так, мовби в ньому є щось божественне, тобто з шанобою та побоюванням. Люблю його, бо її руки його плели, і ненавиджу, бо він нас розлучив. Часом здається мені, що є в цьому всьому якісь чари і що апостол Петро, – хоч і говорить, що він простий рибалка, – є могутнішим і за Аполлонія, і за всіх, які перед ним були, і що він-бо заворожив їх там усіх: Лігію, Помпонію й мене самого.

Ти пишеш, що в листі моєму попередньому відчуваються неспокій і смуток. Смуток мусить бути, бо знову її втратив, а неспокій – тому, що в мені все ж таки змінилося щось. Щиро тобі говорю, що немає нічого більш противного моїй натурі, ніж те вчення, одначе ж, відтоді як я з ним зіткнувся, не впізнаю себе. Чари чи любов?.. Цирцея[245] змінювала дотиком людські тіла, а мені змінили душу. Мабуть, що Лігія сама могла це зробити або радше вона зробила це за допомогою дивовижного вчення, що його сповідує. Коли я від них повернувся до себе, ніхто мене вдома не чекав. Думали, що я в Беневенті й нескоро повернуся, – тож у домі застав безлад, п'яних рабів і бенкет, який вони собі влаштували в моєму триклінії. Смерті радше сподівалися, ніж мене, й менш би її злякалися. Ти знаєш, як твердою рукою тримаю свій дім, отож усе живе впало на коліна, а дехто знепритомнів од страху. І я, знаєш, як учинив? У першу хвилину хотів, аби принесли різки й розжарене залізо, та відразу ж мене охопили якийсь сором і, – віриш? – жалість до цих негідників; є серед них і старі раби, що їх іще мій дід М. Вініцій привів із-над Рейну за часів Августа. Зачинився в бібліотеці, й там з'явилися в мене ще більш дивні думки, а саме: після того, що чув і бачив серед християн, не годиться мені поводитися з рабами так, як поводився досі, і що вони теж люди. Вони протягом кількох днів ходили в смертельній тривозі – думали, що я зволікаю для того, щоб вигадати більш жорстоку кару, а я так і не покарав їх, бо не міг! Зібравши їх позавчора, сказав: «Прощаю вас, ви ж ретельною службою постарайтеся спокутувати провину!» Почувши це, впали на коліна, заливаючись слізьми, з криком простягаючи руки до мене й називаючи мене володарем і батьком, я ж – із соромом це говорю тобі – був теж зворушений. Здалося мені, що в ту хвилину бачу ніжне обличчя Лігії та її очі, наповнені слізьми, що дякують мені за цей вчинок. І – pro pudor![246] – я відчув, що і в мене зволожуються очі… Знаєш, у чому тобі зізнаюсь: не можу собі дати ради без неї, мені погано самому, я просто-таки нещасний, і мій смуток куди глибший, аніж ти припускаєш… А щодо