Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Вона замовкла, бо вперше в житті побачила погляд людини, здатної вбити. Але Генк на неї не дивився. Вона взагалі не була впевнена, що він її бачить або чує її голос.

Він чув власний голос, який вимовляє ці слова, адресуючи їх Даґні у покресленій смугами спальні будинку Елліса Ваятта. Ночами він часто бачив обличчя Даґні в ті моменти, коли його тіло покидає її тіло, і вона лежить з осяйною усмішкою, з юним виразом, виразом раннього ранку, вдячності за сам факт свого існування. А ще Ріарден уявляв обличчя Ліліан, яким бачив його в ліжку поруч із собою, мляве обличчя з ухильним поглядом, з кволою глузливою посмішкою на устах, обличчя, на якому відображалось усвідомлення темного гріха. Він бачив, хто тут обвинувач, а хто — обвинувачуваний, бачив непристойність того, коли імпотенція видає себе за чесноту, а силу життя проклинає і називає гріхом, з чіткістю безпосереднього сприйняття він бачив ту страхітливу, потворну і жахливу мить, що була раніше і його вірою.

То була тільки мить, переконання без слів, знання, виявлене у почутті, розкрите його розумом. Пережитий шок знову повернув його до Ліліан, до звучання її слів. Її присутність видалась йому недоречною, одначе він мусив із нею порозумітися.

— Ліліан, — сказав Ріарден рівним голосом, що не передбачав для неї навіть такої честі, як злість, — не згадуй про неї в моїй присутності. Якщо ти ще бодай раз це зробиш, я відповім тобі так, як відповів би хуліганові: я тебе поб’ю. Ні ти, ні будь-хто інший не має права її обговорювати.

Вона звела на нього погляд.

— Справді? — запитала вона недоречно-буденно, наче слова зникли, залишивши тільки гачок, що врізався в пам’ять. Здавалося, вона розмірковувала про якесь власне бачення ситуації.

Втомлено, тихо, але задоволено промовила:

— Я подумала, що тобі приємно буде дізнатися правду. Думала, що ти волієш знати — в ім’я любові чи поваги, які коли-небудь до мене відчував, — що якби я тебе зрадила, то це не було б дешево та недбало, зрадила б не заради якоїсь там танцівниці з бару, а заради найчистіших та найсерйозніших почуттів мого життя.

Несамовитий випад, із яким вона на нього кинулася, був мимовільний, як і оголений спазм ненависті на її обличчі:

— Ах ти ж проклятий дурню!

Він мовчав.

Її самовладання повернулося. Вона глузливо посміхалась.

— Ти, мабуть, чекаєш на мою відповідь? — запитала вона. — Ні, я з тобою не розлучуся. Навіть не сподівайся. Все буде, як раніше, — якщо це те, що ти запропонував, і якщо ти думаєш, що так може бути. Побачимо, чи можеш ти розтоптати всі моральні принципи і чи тобі це минеться!

Поки вона одягала пальто, кажучи, що повертається додому, він її вже не слухав. Ріарден майже не помітив, як за нею зачинилися двері. Нерухомо стояв, охоплений незнаним досі почуттям. Він розумів, що муситиме згодом усе обдумати, обдумати і зрозуміти, але цієї миті Генкові хотілося спостерігати за дивом власних почуттів.

То було відчуття свободи, наче він стояв самотньо посеред безкрайого простору, наповненого свіжим повітрям, і від тягаря, який упав із його плечей, залишився тільки спогад. То було відчуття неймовірного звільнення. Усвідомлення того, що йому байдужі почуття Ліліан, її страждання і те, що з нею сталося, ба — більше: вони не просто його не турбують, він без тіні провини знає: вони не повинні його турбувати.

Розділ VI

Дивовижний метал

— Але чи вийдемо ми сухі з води? — запитав Веслі Моуч високим від злості й тонким від страху голосом.

Йому ніхто не відповів. Джеймс Таґґарт, не рухаючись, сидів на краю м’якого крісла і дивився на нього спідлоба. Оррен Бойл оскаженіло стукав сигарою об попільничку, струшуючи попіл. Доктор Флойд Ферріс усміхався. Містер Везербі підтиснув губи. Фред Кіннан, голова Об’єднання робітників Америки, припинив міряти кроками приміщення, сів на підвіконня і схрестив на грудях руки. Юджин Лоусон, який перед тим, нагнувшись, бездумно переставляв квіти на низькому скляному столі, обурено розпрямив торс і звів очі. Моуч сидів за столом, тримаючи кулак на аркуші.

Відповів Юджин Лоусон:

— На мій погляд, так не слід ставити питання. Ми не повинні дозволяти вульгарним труднощам втручатись у наші почуття, адже це шляхетний план, єдина мотивація якого — суспільне благо. Це для добра людей. Люди мають потребу. Потреби — понад усе, тому нам не слід ні на що зважати.

Ніхто не заперечував, але й не підхоплював його думки. Здавалося, Лоусон іще більше ускладнив дискусію. Натомість жваво і радісно заговорив чоловічок, який сидів у м’якому кріслі на певній відстані від решти. Задоволений, що його ігнорують, переконаний, що ніхто з присутніх не пам’ятає про нього, він зиркнув на Лоусона, потім на Моуча, — і мовив:

— Прекрасні слова, Веслі. Пом’якш їх, трохи причеши, нехай твої хлопчики з преси їх проспівають — і не матимеш, про що хвилюватися.

— Так, містере Томсон, — понуро погодився Моуч.

Містер Томсон, глава держави, вирізнявся своїм умінням залишатися непоміченим. Його неможливо було вирізнити навіть серед трьох людей, а коли бував сам, то, здавалося, розпадався на велику кількість осіб, кожна з яких була схожа на нього.

Люди не мали чіткого уявлення про його зовнішність: фотографії Томсона з’являлися на обкладинках журналів так само часто, як і фотографії його попередників, але ніхто ніколи не був певен, хто із присутніх на світлині, що ілюструє статтю про щоденне життя простої людини, — глава держави, а хто — «працівник пошти» чи «службовець із білим комірцем». Ось тільки у містера Томсона комірець був зазвичай зім’ятий. Він мав широкі плечі, дрібне тіло, скуйовджене волосся і широкий рот. Визначити його вік було складно: він міг бути як підтоптаним сорокарічним дядечком, так і надзвичайно молодцюватим шістдесятирічним дідусем. Маючи величезні офіційні повноваження, Томсон плів нескінченні інтриги, намагаючись накрутити їх іще більше, оскільки саме цього очікували від нього ті, хто посадив його у високе крісло. У ньому була хитрість неосвіченої людини та шалена енергія ледацюги. Єдиною таємницею його життєвого зльоту було те, що зліт цей випадковий, і Томсон це добре знав; ні на що інше він і не розраховував.

— Очевидно, що слід вжити заходів. Рішучих заходів, — мовив Джеймс Таґґарт, звертаючись не до містера Томсона, а до Веслі Моуча. — Ми більше не можемо дозволяти подіям відбуватися так, як вони відбуваються.

Його голос лунав войовниче, але непевно.

— Джиме, збав оберти, — відповів на це Оррен Бойл.

— Щось треба зробити і зробити швидко!

— Не дивіться на мене, — гаркнув Веслі Моуч. — Я нічим