Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Моуч зібрав їх усіх, своїх друзів та особистих радників, у Вашингтоні, на приватну, неофіційну нараду з приводу державної кризи. Спостерігаючи за ним, вони не могли зрозуміти: Веслі зухвалий чи жалюгідний, він погрожує чи благає про допомогу.

— Фактом є те, — з сухою педантичністю мовив містер Везербі, — що протягом дванадцяти місяців, які закінчилися першого числа цього року, рівень бізнесових невдач подвоївся — порівняно з попередніми дванадцятьма місяцями. Тобто, з першого числа цього року він зріc уже втричі.

— Нехай вони думають, що це їхня провина, — буденно мовив доктор Ферріс.

— Га? — рикнув Веслі Моуч, впившись поглядом у Ферріса.

— Хоч що б ви робили, не просіть вибачення, — сказав доктор Ферріс. — Нехай почуваються винними.

— Я і не прошу вибачення! — проревів Моуч. — Мене немає в чому обвинувачувати. Мені потрібні ширші повноваження.

— Але ж це справді їхня провина, — втрутився Юджин Лоусон, агресивно розвертаючись до доктора Ферріса. — Їм бракує суспільної єдності. Вони відмовляються визнати, що створення продукції — це не приватний вибір, а громадянський обов’язок. Хай там які будуть умови, вони не мають права на поразку. Вони повинні виробляти продукцію. Це соціальна вимога. Праця людини — не особиста справа, а суспільна. Немає таких понять, як особиста справа чи особисте життя. Ось що ми повинні їм утовкмачити.

— Джин Лоусон знає, про що я, — сказав доктор Ферріс із легкою усмішкою, — навіть якщо про це не підозрює.

— Про що це ви? — підвищив голос Лоусон.

— Припиніть, — наказав Веслі Моуч.

— Веслі, мені байдуже, що ви робитимете, — сказав містер Томсон. — І байдуже, якщо бізнесмени почнуть через це верещати. Просто переконайтеся, що преса на вашому боці. Добре у цьому переконайтеся.

— Вони зі мною, — сказав Моуч.

— Один редактор, який поставить пастку в невідповідний момент, здатен накоїти нам більше лиха, ніж десятеро розлючених мільйонерів.

— Це правда, містере Томсон, — погодився доктор Ферріс. — Але чи можете ви назвати бодай одного редактора, який про це не знає?

— Мабуть, ні, — відповів містер Томсон. У його голосі вгадувалося задоволення.

— Хоч на який людський тип ми будемо розраховувати і сподіватися, — сказав доктор Ферріс, — нам слід забути старосвітську думку про те, начебто надіятися потрібно на мудрих і чесних. Про таких варто забути. Вони протерміновані.

Джеймс Таґґарт поглянув у вікно. Над просторими вулицями Вашингтона нависали клапті небесної блакиті, ясної блакиті середини квітня. Крізь хмари пробивалося кілька сонячних променів. Удалечині можна було розгледіти пам’ятник, освітлений цими променями: високий білий обеліск, зведений на згадку про людину, яку процитував доктор Ферріс, і на честь якого назвали це місто. Джеймс Таґґарт відвів погляд.

— Мені не до душі професорові слова, — голосно і похмуро сказав Лоусон.

— Цить, — мовив Веслі Моуч. — Доктор Ферріс говорить практичні речі, а не теоретизує.

— Що ж, якщо хочете говорити про практику, — почав Фред Кіннан, — то дозвольте сказати, що в такий час, як наш, ми не можемо перейматися бізнесменами. Нам слід думати про робочі місця. Більше робочих місць для народу. Кожен член моїх спілок, який має роботу, утримує п’ятьох безробітних, не враховуючи комплект його власних родичів, які вмирають із голоду. Якщо хочете моєї поради — о, я знаю, що ви нею не скористаєтесь, але спробую, — видайте наказ про примусове зарахування до кожного оплачуваного штату ще третини працівників.

— Господи милосердний! — закричав Таґґарт. — Ви що, сказилися? Ми й так ледве витягуємо наш штат! У нас недостатньо роботи і для тих працівників, які є! Ще третину? Ми аж ніяк не знайдемо для них застосування!

— Кого цікавить, чи знайдете ви для них застосування? — сказав Фред Кіннан. — Їм потрібні робочі місця. Ось що на першому місці: потреба. Хіба ні? А не ваші прибутки.

— Йдеться не про прибутки! — палко закричав Таґґарт. — Про прибутки я нічого не казав. Я не давав вам жодних підстав мене принижувати. Йдеться тільки про те, звідки, чорт забирай, ми візьмемо гроші, щоб платити вашим людям? Половина наших потягів ходять порожні, ми не маємо вантажів, щоб заповнювати вагони.

Темп його голосу раптово вповільнився, він продовжував обережно і вдумливо:

— З іншого боку, ми розуміємо становище робітників, і — це просто ідея — могли б, мабуть, прийняти до себе ще певну кількість, якби нам дозволили подвоїти тарифи на вантажні рейси, які…

— Ви збожеволіли? — закричав Оррен Бойл. — Я вже і через ваші теперішні тарифи банкрутую, аж тремчу щоразу, коли вантажний потяг заїздить на мій завод чи виїздить із нього, стікаю кров’ю від них, я їх не витягую, — а ти ще й подвоїти хочеш?

— Байдуже, можете ви собі це дозволити чи ні, — холодно відреагував Таґґарт. — Ви повинні бути готові до певних жертв. Громадськості потрібні залізниці. Потреба — на першому місці, вона важливіша за ваші прибутки.

— Які ще прибутки? — загорлав Оррен Бойл. — Звідки у мене візьмуться прибутки? Ніхто не може закинути мені те, що мій бізнес прибутковий! Погляньте на мій фінансовий звіт, а потім — на звіти деяких моїх конкурентів, які мають і клієнтів, і матеріали, і технічні переваги, і монополію на таємні формули, а тоді скажіть, хто тут отримує прибутки!.. Але, звісно, громадськості справді потрібна залізниця, і я міг би якимось чином потягнути невелике підвищення тарифів, якби отримав — це просто така ідея — субсидію, що допомогла б мені протривати наступний рік чи два, аж поки я надолужу…

— Що? Знову? — закричав містер Везербі, втрачаючи свою манірність. — Скільки позик ви від нас отримали? Скільки продовжень та призупинень терміну та мораторіїв? Ви й пенні нам не повернули! І взагалі, звідки нам брати гроші, щоб давати вам субсидії, якщо ви всі банкрутуєте, а податкові надходження виснажуються?

– Є такі, що не збанкрутували, — повільно сказав Бойл. — Ви, хлопці, взагалі не маєте права допускати такої бідності та нещасть по всій країні, поки є ще ті, хто не збанкрутував.

— Я не можу з цим нічого зробити! — заверещав Веслі Моуч. — Нічого не можу вдіяти! Мені потрібні ширші повноваження!

Ніхто з присутніх і гадки не мав, що змусило містера Томсона з’явитися саме на цій нараді. Він говорив дуже мало, натомість слухав зацікавлено. Здавалося, він хоче щось довідатись, а зараз його вигляд свідчив про те, що це йому таки вдалось. Він підвівся і радісно всміхнувся.

— Продовжуйте, Веслі, — сказав він. — Продовжуйте з директивою номер десять двісті вісімдесят дев’ять. У вас не виникне жодних проблем.

Вони шанобливо, хоча й понуро та неохоче, встали. Веслі Моуч