Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Що не спрацювало? — здивовано запитав він.

Вона відступила назад, ніби нагадуючи собі про його присутність.

— Ви вже… Тоді, коли вона була у нас вдома, на вечірці, — ви вже тоді?

— Ні. Відтоді.

— Видатна діячка бізнесу, — сказала Ліліан, — вища за ганьбу та жіночі слабкості. Великий розум, не підвладний тілесним поривам… — вона засміялася. — Браслет… — мовила раптом із завмерлим виразом, завдяки якому здавалося, що слова випадково випали з потоку її свідомості. — То ось що вона для тебе означала. Ось чим вона тебе озброїла.

— Так, якщо ти насправді розумієш те, про що говориш.

— Невже ти думаєш, що я дозволю тобі так легко відбутися?

— Відбутися?.. — він дивився на неї з недовірою, з холодним здивуванням та зацікавленням.

— То ось чому на суді… — вона замовкла.

— Що на суді?

Вона тремтіла.

— Ти ж розумієш, звісно, що я не дозволю цьому тривати.

— А як це пов’язано з моїм судом?

— Я не дозволю тобі бути з нею. Тільки не з нею. З ким завгодно, тільки не з нею.

Він вичекав мить, а потім спокійно запитав:

— Чому?

— Я цього не дозволю! Ти покинеш її! — він дивився на неї без жодного виразу, але застиглість його очей стала для неї найнебезпечнішою відповіддю. — Ти відмовишся від неї, покинеш її, ти більше ніколи з нею не побачишся!

— Ліліан, якщо ти бажаєш це обговорити, то мусиш зрозуміти одну річ: ніщо на світі не змусить мене відмовитися від неї.

— Але я вимагаю!

— Я сказав тобі: ти можеш вимагати будь-чого, але не це.

Він бачив, як в її очах розростається паніка: то був не вираз розуміння, а лютого небажання розуміти, наче вона хотіла перетворити потужність своїх емоцій на димову завісу, наче сподівалася не на те, що це допоможе їй не бачити реальності, а що її сліпота змусить реальність зникнути.

— Але я маю право цього вимагати! Це моя власність. Моя власність — бо ти присягнув. Ти клявся служити заради мого щастя. Не свого — мого! Що ти для мене зробив? Ти нічого мені не дав, нічим не пожертвував заради мене, ніколи нічим не цікавився, крім себе самого, своєї роботи, заводу, таланту, коханки! А як же я? Я — першочергова вимога! Ти — мій власний рахунок!

Вираз його обличчя змушував її дедалі більше підвищувати голос, крик ставав дедалі пронизливіший, у ньому вчувався жах. Вона бачила не злість, не біль, не провину, а нездоланного ворога — байдужість.

— Ти думав про мене? — кричала вона, але її голос розбивався на скалки об його обличчя. — Ти думав про те, що робиш зі мною? Ти не маєш права продовжувати, бо знаєш, що кожного разу, коли спиш із тією жінкою, я опиняюсь у пеклі! Я не можу цього витримати, я не можу витримати навіть однієї миті цього знання! Невже ти принесеш мене в жертву своєму тваринному бажанню? Невже ти такий лихий і егоїстичний? Купуєш власне задоволення ціною мого страждання? Можеш отримувати задоволення, знаючи, що це зі мною робить?

Не почуваючи нічого, крім порожнечі здивування, він спостеріг одну річ, яку зауважував раніше, а зараз бачив у повній потворності й нікчемності: виставу на тему благань про жалість, виконану з гарчанням ненависті, погрозами та вимогами.

— Ліліан, — мовив він дуже тихо, — я буду з нею, навіть якщо це коштуватиме тобі життя.

Вона почула. Почула навіть більше, ніж він був готовий зрозуміти, більше, ніж сам готовий був почути у власних словах. Його шокувало, що вона не закричала у відповідь, а натомість заспокоїлась.

— Ти не маєш права… — тупо сказала вона. У цій фразі звучала бентежна безпорадність особи, яка усвідомлює безсенсовість власних слів.

— Можеш мати до мене які завгодно вимоги, — мовив Ріарден, — але жодна людина не може вимагати від іншої припинити її існування.

— Невже вона аж така тобі дорога?

— Ще більше.

З її обличчя стало зрозуміло, що до неї знову повернулося мислення, хоча у виконанні Ліліан це більше скидалося на хитрування. Вона мовчала.

— Ліліан, я радий, що ти знаєш правду. Тепер ти можеш зробити вибір, цілком усе розуміючи. Можеш зі мною розлучитись, або можеш просити, щоб ми залишили все, як було. Інших варіантів нема. Все, що я можу тобі запропонувати. Думаю, ти знаєш, що я хотів би розлучення. Однак не прошу жодних самопожертв. Не знаю, яку втіху дає тобі наш шлюб, але якщо вона є, то я не проситиму від неї відмовлятися. Не знаю, навіщо тобі мене утримувати, не знаю, що я для тебе значу, не знаю, чого ти шукаєш, яка форма щастя тобі притаманна, що ти отримаєш від ситуації, яка мені видається неприйнятною для нас обох. Згідно з моїми власними стандартами, ти давно вже повинна була зі мною розлучитися. Згідно з моїми власними стандартами, збереження нашого шлюбу є злісним шахрайством. Але це мої стандарти, а не твої. Твоїх я не розумію і ніколи не розумів, але приймаю їх. Якщо це твій спосіб мене любити, якщо те, що ти офіційно моя дружина, дає тобі втіху, я тебе цього не позбавлятиму. Це я зламав своє слово, тому компенсую це, наскільки зможу. Ти, звісно, знаєш, що я міг би купити одного з сучасних суддів і будь-якої миті влаштувати розлучення. Я цього не робитиму. Я дотримаю свого слова, якщо ти так бажаєш, але це єдина форма, в якій я можу це зробити. Тепер роби свій вибір. Але якщо ти мене не відпустиш, то ти ніколи не маєш говорити зі мною про неї, ніколи не показувати їй, що ти знаєш, якщо колись ви раптом зустрінетеся, ти ніколи не повинна зачіпати цієї частини мого життя.

Вона завмерла, дивлячись на нього — згорблена і перехняблена, — наче в такий спосіб демонструвала свою зневагу, наче не збиралася заради нього зберігати граційну поставу.

— Міс Даґні Таґґарт… — сказала вона і реготнула. — Супержінка, яку звичайні, посередні дружини й підозрювати не мають права. Жінка, яка дбає винятково про бізнес, яка по-чоловічому співпрацює з чоловіками. Високодуховна жінка, яка платонічно тебе обожнювала, захоплювалась твоєю геніальністю, твоїм заводом, твоїм металом!

Вона знову засміялась.

— Мені слід було знати, що вона — просто самка, яка хотіла тебе так само, як будь-яка інша, бо в ліжку ти такий же експерт, як і за столом, наскільки я можу про це судити. Але вона поцінувала тебе набагато краще, ніж я, адже поклоняється будь-якій майстерності і, мабуть, переспала з кожним укладачем колії на власній