Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

— Шеріл, пробач, я так не думаю, я забираю свої слова назад, я не хотів…

Вона стояла нерухомо, прихилившись до стіни, протягом усієї розмови.

Він опустився на край дивану, охоплений безпорадністю та зневірою.

— Як я міг це тобі пояснити? — запитав він, наче втративши будь-яку надію. — Все таке велике і складне. Як я міг розповісти тобі будь-що про трансконтинентальну залізницю, якщо ти не знала всіх деталей і подробиць? Як я міг розповісти тобі про роки моєї праці, про моє… Ех, та яка користь із цього? Мене завжди розуміли неправильно, я мав би до цього вже звикнути, тільки я думав, що ти — не така, що я маю шанс.

— Джиме, навіщо ти зі мною одружився?

Він печально засміявся:

— Усі мене про це запитують. Ти, здається, не запитувала ще ніколи. Чому? Бо я тебе люблю.

Шеріл думала, наскільки химерно, що це слово, яке має бути найпростішим словом у людській мові, слово, зрозуміле геть усім, слово, яке поєднує, не мало зараз для неї жодного значення. І вона не знала, яке значення це слово мало для Джима.

— Мене ніхто ніколи не любив, — сказав він. — На світі не існує любові. Люди не відчувають. А я відчуваю. Кого це хвилює? Їх хвилюють тільки розклади руху, вантажні потяги і гроші. Я не можу жити серед цих людей. Я дуже самотній. Я завжди мрів знайти розуміння. Можливо, я — просто безнадійний ідеаліст, який прагне неможливого. Мене ніхто ніколи не зрозуміє.

— Джиме, — сказала вона з химерною ноткою суворості в голосі, — весь час, що ми разом, я намагаюся тебе зрозуміти.

Він скинув рукою, наче відмітав її слова — не з образою, а зі смутком:

— Я думав, ти зможеш. Ти — все, що у мене є. Але, можливо, порозуміння між людьми просто неможливе.

— Чому неможливе? Чому ти не розповіси мені, чого хочеш? Чому не допоможеш зрозуміти тебе?

Він зітхнув.

— У цьому й річ. У цьому проблема — ти весь час запитуєш: «Чому?» Розпитуєш про все на світі. Те, про що я говорю, не можна пояснити словами. Цього не означиш. Це треба відчути. Байдуже, відчуваєш ти це чи ні. Йдеться не про розум, а про серце. Невже ти ніколи не відчуваєш? Невже не відчуваєш — без будь-яких запитань? Невже не можеш зрозуміти мене, як людина людину, а не так, наче я — науковий об’єкт у лабораторії? Велике взаєморозуміння, що перевершує наші кволі слова, наш безпорадний розум… Ні, мабуть, я не повинен його шукати. Але завжди шукатиму і сподіватимусь. Ти — моя остання надія. Ти — все, що у мене є.

Вона й далі нерухомо стояла, опершись на стіну.

— Ти потрібна мені, — стиха заквилив він. — Я сам-самісінький. Ти не така, як інші. Я вірю в тебе. Я тобі довіряю. Що мені дали всі ті гроші, слава, бізнес і боротьба? Ти — все, що у мене є…

Шеріл стояла, не рухаючись, і єдине визнання, яке Джим від неї отримував — це напрям її погляду, спрямований додолу, на нього.

Усе, що він говорив про свої страждання, було брехнею, думала вона. Проте страждання його — справжні. Цього чоловіка роздирала якась безупинна туга, якої він не вмів пояснити, але яку, можливо, вона, Шеріл, могла навчитися розуміти. Вона досі багато чим йому завдячує, думала Шеріл, відчуваючи сіру задуху обов’язку; завдячує становищем, яке чоловік їй подарував — можливо, єдине, що він міг дати, — а тепер мусила докладати зусиль, щоб його зрозуміти.

Дивно було відчувати в наступні дні, що вона сама для себе стала незнайомкою; незнайомкою, яка нічого більше не хотіла, нічого не шукала. На місці любові, де раніше палахкотіло полум’я поклоніння герою, зараз коливалась ядуча твань жалощів. Замість чоловіка, якого вона так наполегливо шукала, чоловіка, що боровся за власні цілі, відмовлявся страждати, опинився хтось, хто вважав свої страждання єдиною цінністю, єдиним, що міг запропонувати в обмін на її життя. Але їй уже було все одно. Колись вона з захватом чекала кожного повороту, що чекав попереду. Пасивна незнайомка, яка вселилась у неї тепер, була схожа на більшість випещених людей навколо, тих, що вважали себе дорослими, оскільки не намагалися думати чи бажати.

Однак незнайомку не покидав привид її самої, цей привид хотів здійснити свою місію. Їй довелось зрозуміти, що саме її зруйнувало. Вона хотіла довідатися про все докладно, тому й жила в стані постійного очікування. Хотіла довідатися, хоч і бачила, що фари дедалі ближче, що в момент усвідомлення істини її розчавлять колеса.

«Чого тобі від мене треба?» — це запитання пульсувало в її мозку, немов провідна нитка. «Чого тобі від мене треба?» — безгучно кричала вона за обіднім столом, на прийомах, під час безсонних ночей. Викрикувала Джимові і всім, хто, здавалося, ділив з ним його таємницю: Бальфові Юбанку, докторові Саймону Прітчетту. «Чого вам від мене треба?» Вона не запитувала про це вголос. Знала, що вони не дадуть відповіді. «Чого тобі від мене треба?» — запитувала Шеріл, почуваючись так, ніби біжить, але навколо бачила самі лише глухі кути. «Чого ти від мене хочеш?» — запитувала вона, терплячи нескінченну тортуру їхнього шлюбу, що не тривав іще й року.

— Чого ти від мене хочеш? — запитувала вона вголос і помічала, що сидить за столом у їдальні, дивиться на Джима, на його нездорове обличчя, на пляму від води на скатертині, що поступово висихає.

Шеріл не знала, скільки тривала ця мовчанка. Вона була вражена власним голосом, запитанням, яке не збиралася промовляти. Вона не сподівалася, що Джим його зрозуміє, він ніколи не розумів навіть значно простіших запитань, тому похитала головою, намагаючись повернутися до реальності цього моменту.

Шеріл вражено зауважила, що Джим дивиться на неї глузливо, — ніби висміює її спроби оцінити його проникливість.

— Любові, — відповів він.

Почувши цю відповідь — таку просту і безсенсову, — вона відчула, як від безнадії її тіло кволо провисає.

— Ти мене не любиш, — обвинувально кинув він. Шеріл не відповіла. — Ти не любиш мене, бо інакше не ставила б таких запитань.

— Колись я тебе любила, — глухо мовила вона, — але тобі це не було потрібно. Я любила тебе за хоробрість, амбіції, за твої вміння. Але все це було фальшиве, геть усе.

Його нижня губа презирливо випнулась.

— Яке нікчемне уявлення про любов! — сказав він.

— Джиме, за що ти хочеш, щоб