Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

— Ти хочеш ламати хребти? — запитала вона, затремтівши.

— Я такого не казав! — заверещав він. — Що з тобою таке? Я не казав такого!

— Вибач, Джиме! — зойкнула Шеріл, шокована власними словами і жахом у його очах. — Я просто не розумію, але… але знаю, що не повинна надокучати запитаннями, коли ти такий втомлений.

Вона відчайдушно намагалася переконати саму себе:

— …коли ти думаєш про таку кількість речей… про такі важливі речі… речі, про які я навіть не починатиму думати…

Його плечі обвисли, він розслабився. Наблизився до неї, втомлено опустився на коліна, обійняв і лагідно промовив:

— Бідна маленька дурепо.

Вона притиснулася до нього, охоплена чимось схожим на ніжність і жаль. Але він звів голову і поглянув їй у вічі. Шеріл побачила, наскільки він задоволений і водночас сповнений презирства — так, наче вона цим жестом виправдала його і прокляла себе.

У наступні дні Шеріл виявила: марно запевняти себе в тому, що його слова недоступні для її розуміння, що її обов’язок — просто йому повірити, що любов — це довіра. Її сумнів зростав — сумнів щодо його незбагненної роботи, щодо ставлення до залізниці. Шеріл міркувала, чому ці вагання збільшуються у прямій пропорції до її самонавіювань, начебто довіра — це її обов’язок перед ним. Однієї безсонної ночі Шеріл зрозуміла, що, намагаючись виконувати цей обов’язок, вона уникає дослухатися до того, що кажуть про Джимову роботу інші люди, відмовляється читати газети зі згадками про «Таґґарт Трансконтиненталь», не дозволяє собі помічати доказів і суперечностей. Приголомшена, вона запитала в себе: що таке довіра проти правди? І усвідомила, що її завзяте намагання повірити йому пояснюється страхом перед правдою. Тому Шеріл постановила з’ясувати правду і відчула ясне та спокійне напруження, геть не схоже на покірність самообману.

Щоб дізнатися, Шеріл не потребувала багато часу. Вертляві керівники відділів у корпорації Таґґартів уникали її буденних запитань або ж відповідали узагальнено, напружувалися, варто їй було завести мову про їхнього боса, і відверто не бажали про нього говорити, — вона не змогла довідатися нічого конкретного, але отримала відчуття, що дорівнювалося до знання найгірших фактів. Робітники залізниці, які її не знали, були конкретніші: стрілочники, сторожі, продавці квитків, з якими вона заводила випадкові розмови в Терміналі Таґґарта.

— Джим Таґґарт? Та він нюнявий, шмаркатий, нікчемний пустомеля!

— Президент Джиммі? Та що там казати: це ж шукач легкої наживи.

— Бос? Містер Таґґарт? Ви, мабуть, мали на увазі міс Таґґарт?

Всю правду розповів їй Едді Віллерс. Вона чула, що Віллерс знав Джима з дитинства, тому запросила його на ланч.

Побачивши Едді за столом, зауваживши серйозність і прямоту в його очах, почувши сувору і буквальну простоту його слів, Шеріл відкинула всі спроби невимушеного вивідування, і розповіла, що саме їй потрібно знати і навіщо. Вона зробила це стисло, беземоційно, не просячи ні співчуття, ні допомоги — лише щирості. Віллерс відповів у тому ж стилі. Розповів усю історію: тихо, безсторонньо, не виголошуючи вироку, не висловлюючи своєї думки, не провокуючи її на емоції. Він говорив дуже просто, вражаючи Шеріл потужністю фактів. Розповів, хто насправді керує компанією «Таґґарт Трансконтиненталь».

Віллерс розповів Шеріл історію «Лінії Джона Ґолта». Вона слухала, відчуваючи не шок, а щось значно гірше: відсутність шоку. Так, ніби вона вже давно про все це знала.

— Дякую, містере Віллерс, — все, що вона сказала, коли він закінчив.

Того вечора вона дочекалася Джима додому і збагнула, що будь-який біль чи обурення знищено її власною відстороненістю, наче цей чоловік більше нічого для неї не означав. Вона відчувала, що мала би робити щось, але їй було байдуже до власних дій і до їхніх наслідків.

Побачивши, як Джим заходить до її кімнати, не відчула злості, а радше темне здивування, ніби не могла пригадати: хто це і чому вона мусить із ним розмовляти. Вона розповіла все, про що довідалась: стисло, втомленим і виснаженим голосом. Думала, що Джим зрозумів усе ще з перших речень, ніби сподівався, що раніше чи пізніше ця мить настане.

— Чому ти не розповів мені правди? — запитала вона.

— Оце така твоя вдячність? — закричав він. — Ось що ти кажеш після всього, що я для тебе зробив? Мене попереджали: грубість та егоїзм — це все, на що я можу сподіватися від бездомної кицьки, яку підібрав на вулиці!

Вона дивилася на нього так, ніби він видавав якесь невиразне булькотіння, що жодним чином не відгукувалося в її свідомості.

— Чому ти не розповів мені правди?

— То ось уся твоя любов, підступна лицемірко? Це все, що я отримую за мою вірність тобі?

— Чому ти брехав? Чому змушував мене думати те, що я думала?

— Тобі повинно бути соромно, тобі має бути соромно навіть дивитися на мене, навіть розмовляти зі мною!

— Мені? — белькотіння перетворилося на слова, та Шеріл не могла повірити у значення цих слів. — Чого ти домагаєшся, Джиме? — Запитала вона недовірливо та відсторонено.

— Чи думала ти про мої почуття? Чи думала, що станеться після такого з моїми почуттями? Ти повинна була спершу подумати про мої почуття! Це перший обов’язок кожної дружини, а надто — дружини в твоєму становищі! Немає нічого мерзеннішого та паскуднішого, ніж невдячність!

В одну мить Шеріл цілком охопила той немислимий факт, що чоловік, який усвідомлює власну провину, намагається уникнути відповідальності, викликаючи почуття провини у своєї жертви. Проте вона нездатна була вмістити це у своїй голові. Її охопив жах, розумовий спазм відкидав усвідомлення, що могло зруйнувати роботу мозку. Приступ жаху накрив її, мов напад божевілля. Опустивши голову і заплющивши очі, Шеріл знала тільки те, що відчуває огиду — нудотну, бридку, з незрозумілого приводу.

Знову звівши голову, вона побачила, що Джим спостерігає за нею непевним поглядом чоловіка, який прорахувався і тепер змушений відступити, оскільки його прийом не спрацював. Але перш ніж вона встигла в це повірити, той вираз знову сховався за образою та люттю.

Немов озвучуючи думки заради когось притомного, кого тут не було, але чию присутність вона уявляла тільки для того, щоб було кому адресувати свої слова, Шеріл мовила:

— Того вечора… заголовки… вся та слава… вона призначалась зовсім не тобі… вона належала Даґні.

— Стули пельку, огидна сучко!

Вона поглянула на нього без емоцій, без жодної реакції, так, ніби вже ніщо не могло її зачепити, оскільки передсмертні слова вже вимовлено.

Він