Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

— Який дешевий крамарський підхід!

Вона мовчала. Дивилася на нього, не вимовляючи свого запитання.

— Бути любленим за щось! — сказав він роздратовано і глузливо, з наголошеною правотою в голосі. — Любов для тебе — це щось на кшталт математики, обміну, зважування і вимірювання, ніби кілограм масла в молочарні? Я не хочу, щоб мене любили за щось. Я хочу, щоб мене любили просто так — не за мої вчинки, не за майно, слова чи думки. Просто за мене самого — не за тіло, розум, слова, роботу, діяльність.

— Але… хто ж ти тоді?

— Якби ти мене любила, то не запитувала б.

Він говорив нервово, тонко, мовби перебував на небезпечній межі між обережністю і якимось нерозважливим імпульсом.

— Ти б не запитувала. Ти б і так знала. Ти б відчувала. Чому ти завжди намагаєшся на все навісити ярлики та налички? Не можеш піднятись трохи над цими матеріалістичними окресленнями? Невже ти ніколи не відчуваєш — просто не відчуваєш?

— Джиме, я відчуваю, — тихо відповіла Шеріл. — Але зараз намагаюся цього не робити, тому що… тому що зараз я відчуваю страх.

— Ти боїшся мене? — з надією запитав він.

— Ні, не зовсім. Я боюсь не того, що ти можеш мені заподіяти, я боюсь того, ким ти є насправді.

Його повіки опустилися, ніби різко зачинені двері, але Шеріл встигла впіймати спалах у його очах. Неймовірно, але то був жах.

— Ти не здатна любити, дешева золотошукачко! — раптово заверещав він, прагнучи завдати їй болю. — Так, я сказав «золотошукачка». Їх існує багато різновидів, бувають не лише шукачі грошей, є значно гірші. Ти — шукачка духу. Ти вийшла за мене не через гроші, а за мої вміння, сміливість чи що там іще цінного бачила в мені, і все це становило вартість твоєї любові!

— Ти хочеш… щоб любов… була безпричинна?

— Любов — це і є причина! Любов вища від причин і підстав. Любов сліпа. Але ти на неї не здатна. У тебе лиха, корислива, підступна душа крамаря, який торгує — і ніколи нічого не віддає. Любов — це дар. Великий, вільний, безумовний дар, який перетворює і пробачає все. Що великодушного в тому, щоб любити людину за її чесноти? Що ти йому даєш? Нічого. Це всього лише холодне правосуддя. Рівно стільки, скільки він заслуговує.

Її очі потемніли від небезпечного усвідомлення того, що мета вже близько.

— Ти хочеш, щоб любов була незаслуженою, — сказала вона: не запитуючи, а виносячи вердикт.

— Ти не розумієш!

— Джиме, я розумію. Ось чого ти хочеш, ось чого ви всі насправді хочете — не грошей, не матеріальних благ, не економічної безпеки, не всіх тих подаянь, яких ви постійно вимагаєте, — Шеріл говорила монотонно й рівно, ніби сама собі цитувала власні думки, намагаючись надати словам ґрунтовного звучання, яке б переважило ті болісні хаотичні клапті, що заполонили її розум.

— Ви — проповідники добробуту, вас не цікавлять незаслужені гроші. Ви хочете подаянь, але інших. Я — шукачка духу, як ти сказав, тому що шукаю цінності. Тоді ви, проповідники добробуту… ви прагнете цей дух обкрадати. Я ніколи не думала про це, ніхто не пояснив мені, що таке незаслужений дух. Але саме цього ви прагнете. Незаслуженої любові. Незаслуженого захоплення. Незаслуженої величі. Хочете бути такими, як Генк Ріарден, не бачачи необхідності бути тим, ким він є. Без необхідності взагалі кимось бути. Без необхідності бути.

— Замовкни! — закричав він.

Нажахані, вони дивились одне на одного, обоє відчували, що наблизилися до межі, назву якої вона не може, а він не захоче вимовити. Обоє знали, що ще один крок став би фатальним.

— Що це ти таке кажеш? — запитав він з удаваним гнівом, і це майже скидалося на доброзичливість, що повернуло обох у царину нормальності, мало не в сприятливу атмосферу родинної сварки. — На які метафізичні теми міркуєш?

— Не знаю… — втомлено відповіла Шеріл, опустивши голову, наче те, про що вона збиралася говорити, вислизнуло їй крізь пальці. — Не знаю… Здається, це неможливо…

— Не стрибала б ти вище своєї голови, адже… — але він замовк, бо увійшов мажордом і приніс лискуче відро з льодом і шампанським, замовленим для святкування.

Вони мовчали, дозволивши кімнаті наповнитися звуками, що за століття боротьби стали символом радісних досягнень: постріл корка, веселе подзеленькування блідо-золотистої рідини, що ллється до двох широких келихів, наповнених гойдливими відображеннями свічок, шепотіння бульбашок, що піднімаються вгору у двох кришталевих стеблах, майже вимагаючи, щоб усі навколо звелися на ноги у такому ж піднесенні.

Вони мовчали, аж поки мажордом пішов геть. Таґґарт спостерігав за бульбашками, безвольно тримаючи ніжку келиха між двома пальцями. Раптом його долоня зімкнулась навколо келиха в судомний кулак і він підняв його — так піднімають різницький ніж, а не келих із шампанським.

— За Франциско д’Анконію! — мовив він.

Шеріл відставила свій келих.

— Ні, — сказала вона.

— Пий! — закричав він.

— Ні, — відповіла вона свинцевим голосом.

Якусь мить вони не зводили одне з одного очей, у золотистій рідині танцювало світло, не відображаючись ні на їхніх обличчях, ні на очах.

— Та пішла ти до біса! — закричав він, зірвався на ноги, гепнув келихом об підлогу і вибіг з кімнати.

Вона довго сиділа за столом без жодного руху, потім повільно звелась і натиснула на дзвоник.

Шеріл увійшла до своєї кімнати неприродно спокійними кроками, відчинила дверцята шафи, витягнула костюм і пару туфель, скинула халат. Усе це вона робила з обережною точністю, ніби її життя залежало від того, щоб уникнути будь-яких невідповідностей. Шеріл трималася за єдину думку: вона мусить покинути цей будинок, просто піти звідси на певний час, лише на найближчу годину, а потім, згодом, зможе з усім упоратися.

Лінії на аркуші перед нею розмивалися. Звівши голову, Даґні зрозуміла, що стемніло вже дуже давно.

Вона відклала аркуш, не бажаючи вмикати лампу, дозволила собі розкіш зануритись у неробство і темряву. Це відрізало її від міста за вікнами вітальні. Календар у височині повідомляв: сьогодні 5 серпня.

Місяць минув, залишивши по собі тільки марний і мертвий час. Даґні провела його, виконуючи не сплановану, невдячну роботу, кидаючись від одного надзвичайного випадку до іншого, відкладаючи остаточний крах залізниці. Цей місяць нагадував купу сміття із заплутаних днів, кожен з яких було покладено на те, щоб запобігти катастрофі. Цей час не становив суми досягнень, він був сумою нулів, тим,