Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

— Щоб трохи відвернути їхню увагу від усього, — пояснив Мілард, — і полегшити чекання. Джейкобе, іди сюди, допоможи мені перегортати сторінки.

Щоб не псувати Міларду настрій своїм сумним оголошенням, я вирішив, що воно може трохи зачекати. Принаймні до ранку я нікуди не збирався йти, а провести ще кілька хвилин з друзями, не відчуваючи тягаря важких думок, дуже хотілося. Я боком пробрався до Міларда і просунув пальці під сторінку, таку велику, що перегортати її ми могли лише вдвох.

Ми схилилися над картою. Мою увагу вона поглинула цілковито — особливо віддалені й маловідомі райони. Звичайно, Європа та її численні контури були детально пророблені, але що далі, то більш схематичними ставали частини карти. Величезні обшири Африки були порожні. Тера інкогніта. Те саме було з Сибіром, хоча Мапа днів мала для Дальнього Сходу Росії свою назву — Велика далекосяжна глушина.

— А в цих місцинах є контури? — спитала Оливка, показуючи на порожній простір, що вкривав більшу частину Китаю. — Тут є дивні, такі, як ми?

— Авжеж, є, — кивнув Мілард. — Незвичайність визначається генами, а не географією. Але великі обшири світу дивних просто ще ніхто не досліджував.

— А чому?

— Я думаю, ми були зайняті — намагалися вижити.

Мені спало на думку, що справа виживання передувала багатьом речам, і серед них також було відкриття нових земель та кохання.

Ми перегортали сторінки, шукаючи порожніх місць. Було їх багато, з вигадливими назвами. «Скорботне царство піску», «Край, створений у гніві», «Височина, сповнена зірок». Я самими губами промовляв сам до себе слова, катаючи їх на язиці, дивуючись їхній округлості.

На берегах причаїлися лячні місцини, що їх Мапа називала пустками. На дальній півночі Скандинавії була Крижана пустка. Посеред Борнео — Скута пустка. На більшій частині Аравійського півострова — Безжальна пустка. На південному краю Патагонії — Безрадісна пустка. Деякі краї взагалі були відсутні. Нова Зеландія. Гаваї. Флорида, зображена лише як врослий горбок на нозі Америки, заледве була позначена.

Коли я дивився на Мапу днів, то навіть ті краї, що здавалися найгрізнішими, викликали в мені дивну тугу. Вони нагадували про давно минулі дні, які я провів із дідом за вивченням історичних мап у «Нешнл Джіоґрефік» — мап, накреслених задовго до того, як настали часи літаків і супутників, коли камери з високою роздільною здатністю не могли зазирнути в кожен віддалений закутень світу. Коли обриси знайомих тепер узбереж були тільки гаданими. Коли глибини й широти крижаних морів і страшних джунглів креслили з чуток, легенд і непевних оповідок членів експедицій, які в подорожі розгубили половину своїх загонів.

Поки Мілард базікав про історію Мапи, я провів пальцем по величезній безликій пустелі в Азії. «Де крилата істота не припиняє свого польоту». Переді мною відкривався цілий світ, а я лише відсунув над ним завісу. Ця думка сповнила мене жалем, однак разом із тим я відчув якесь ганебне полегшення. Зрештою, я знову побачу свій дім. І батьків. І може, то було по-дитячому, може, я прагнув мандрувати заради мандрів. У незвіданому таїлася своя романтика, але щойно якусь місцину відкрили, каталогізували й нанесли на карту, вона маліла, ставала ще одним запорошеним фактом у книжці, позбавленим таємничості. То, може, краще було залишити кілька місць на карті порожніми. Нехай світ збереже собі трохи магії, замість вичавлювати з нього всі до одної таємниці.

Може, краще було час від часу чудуватися.

А тоді я їм розказав. Сенсу зволікати з цим не було. Я просто випалив:

— Я йду. Коли все це закінчиться, я повертаюся додому.

Запала шокована мовчанка. Емма зрештою зустрілася зі мною поглядами, і в її очах я побачив сльози.

Потім Бронвін встала з-за стола і притисла мене до себе.

— Брате, — сказала вона. — Ми сумуватимемо за тобою.

— Я теж за вами сумуватиму. Словами не передати як.

— Але чому? — Оливка піднялася трохи в повітрі, щоб подивитися мені в очі. — Невже я занадто сильно тебе дратувала?

Я поклав долоню їй на маківку і натиснув, щоб опустити на підлогу.

— Ні, Оливочко, ти тут ні при чому. Ти чудова.

Уперед вийшла Емма.

— Джейкоб лишився з нами, щоб допомогти, — сказала вона. — Але він мусить повернутися до свого колишнього життя, поки воно ще чекає на нього.

Мені здалося, що діти зрозуміли. Ніхто не розсердився. Більшість, схоже, щиро зраділи за мене.

У кімнату зазирнула пані Королик, щоб коротко повідомити нам останні новини. Усе йде прекрасно, сказала вона. Пані Сапсан уже на шляху до одужання. До ранку вона буде собою. І пані Королик знову щезла.

— Слава богам, — сказав Горацій.

— Слава птахам, — мовив Г’ю.

— Слава богам і птахам, — підсумувала Бронвін. — Усім птахам на всіх деревах у всіх лісах.

— І Джейкобу теж спасибі, — додав Мілард. — Без нього ми б нізащо сюди не дійшли.

— Та ми б і з острова не вибралися, — сказала Бронвін. — Джейкобе, ти так багато для нас зробив!

Усі вони підходили й обіймали мене по черзі, одне за одним. А потім вони відійшли, і лишилася Емма. Вона обійняла мене останньою — то були довгі гірко-солодкі обійми, що дуже нагадували прощання.

— Попросити тебе піти було для мене найважчим завданням, яке я виконувала в житті, — сказала вона. — Я рада, що ти прийняв це рішення. Навряд чи мені б стало сили попросити тебе про це ще раз.

— Кошмар, — сказав я. — Якби ж то існував світ, де ми могли б бути разом і нам дали спокій.

— Так, — мовила вона. — Так, так.

— Якби ж… — почав я.

— Усе, — перебила вона.

Але я все одно сказав:

— Якби ж ти могла піти зі мною.

Вона відвела погляд.

— Ти знаєш, що зі мною буде, якщо я піду.

— Знаю.

Емма не любила довгих прощань. Я відчував, що вона збирається з духом і старається загнати свій біль усередину.

— Що ж, — мовила вона діловито. — Організаційні моменти. Коли пані Сапсан стане людиною, вона проведе тебе через ярмарок, у підземку, і коли ти пройдеш межу зміни, то опинишся у теперішньому. Далі впораєшся сам?

— Думаю, так, — кивнув я. — Подзвоню батькам. Чи в поліцію піду, наприклад. Знаючи мого тата, я не сумніваюся, що в Британії вже всі стовпи моїми фотографіями обклеєні. — І я засміявся, бо інакше відчував, що можу заплакати.

— Що ж, добре, — сказала вона.

— Добре, — луною повторив я.

Ми дивились одне на одного, не готові розійтися, але й не знаючи, що робити далі. Мені хотілося її поцілувати, але я себе зупинив. Тепер до цього