Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

У розпорядженні воєнного відомства знаходилося менше половини ліжок – більше у громадських організацій – Червоний Хрест, Союз міст, Земський союз тощо. На театрі воєнних дій не вистачало ліжок, більшість із них була в глибокому тилу, але не вистачало поїздів, щоб перевезти туди поранених, тому на кордоні театру воєнних дій, на вузлових залізничних станціях організовувалися додаткові евакопункти, але і їх не вистачало, і поранені тижнями чекали – часом і під відкритим небом – відправки в госпіталі, що знаходилися в глибині країни.

Спішно неподалік лінії фронту робилися спроби організувати хірургічні відділення для нетранспортабельних поранених, але і їх не вистачало.

Чим ближче медичні заклади наближені до лінії фронту, тим більша надія, що вдасться врятувати важко поранених, але надія залишалася примарною, і поранені гинули, так і не дочекавшись медичної допомоги.

Знаючи все це, хіба можна було заснути в поїзді, який віз її до лінії фронту, де тяжко поранений її чоловік чекав медичної допомоги…

Нашпигована такими невтішними даними, Віра Холодна тоді, восени 1915 року, їхала на фронт до чоловіка, не знаючи, чи живий він після важкого поранення, чи… Останнє гнала від себе геть, геть, геть!.. Її Володя живий і житиме. Тільки дочекався би її приїзду, а там вона всіх підніме на ноги, аби врятувати свого Володічку, коханого чоловіка, батька її донечки…

Газети й писатимуть: «королева екрана» так турбувалася про чоловіка, що вражала навіть сестер-жалібниць. Писали, що вона практично витягла чоловіка з того світу – це була правда. Вона й справді проведе біля чоловіка дні і ночі і справді витягне його – надій на одужання було мало, про це її застерегли лікарі, – з того світу. Володимир кілька днів перебував у непам’яті, борсався в гарячці, дружини спершу не впізнавав, горів у маренні, когось кликав, щось вигукував, кудись поривався. Лікарі лише зітхали й уникали дивитися на дружину офіцера…

Переступивши поріг палати, Віра сіла на краєчок ліжка, взяла забинтовану руку чоловіка і почала читати молитву: «Із глибини взиваю до тебе, Господи». Цей псалом вона повторювала раз за разом – навіть з ліку збилася, скільки разів вона його прошепотіла… Лише на сьомий день Володимир виринув з непам’яті й розплющив очі…

Дружина саме читала йому вірші – захопившись, читала так, як вона завжди читала, коли виступала перед великими аудиторіями. Чоловік прислухався до поетичних рядків і деякі з них – видно було, як ворушив губами, – повторював про себе.

Москва! – Какой огромный

Странноприимный дом!

Всяк на Руси – бездомный.

Мы все к тебе придем.

Клеймо позорит плечи,

За голенищем – нож.

Издалека-далече

Ты все же позовешь.

На каторжные клейма,

На всякую болесть —

Младенец Пантелеймон

У нас, целитель, есть.

А вон за тою дверцей,

Куда народ валит, —

Там Иверское сердце,

Червонное, горит.

И льется аллилуйя

На смуглые поля.

Я в грудь тебя целую,

Московская земля!

– Чиї? – хрипло запитав – йому ще трудно було говорити. – Невже, доки я на фронті воюю, ти ще й поетесою стала?

– Я нею завжди була, чоловіченьку любий. Тільки ти…

– Що я?

– Не хотів помічати цього, хоча й підкорив мене під час першого нашого знайомства на випускному вечорі саме поезією – пригадуєш? – Він кивнув. – А потім ти захотів, щоб я була всього лише зразковою матір’ю і доброю господинею дому свого. І більше ніким.

– Я й зараз цього хочу – віра моя, надія і любов… – Помовчав і по хвилі повторив: – «Я в грудь тебя целую, / Московская земля». Чиї рядки?

– Моєї подруги по гімназії Марини Цвєтаєвої.

– От вона стала поетесою, а ти…Ти будеш найкращою у світі мамою і господинею нашого дому.

– А кіно?

– Я все сказав… А вірш цей, Марини Цвєтаєвої, я колись прочитаю солдатам перед атакою.

– Ти ще збираєшся воювати?

– Неодмінно. Я руський офіцер і патріот! Сьогодні наша армія несе величезні втрати і чим все це скінчиться – один Бог знає.

– Все одно завоюємо колись… Дарданелли.

– Не іронізуй. І взагалі, я стомився…

Заплющив очі і ніби заснув…

Віра побула біля чоловіка в госпіталі тиждень, потім ще один, ще. Їсти їй приносили з кухні, а спала у палаті біля чоловіка на вільному ліжку. І місяць біля дверей палати, у якій лікувався поранений прапорщик Холодний, а біля ліжка сиділа його дружина, адміністрації госпіталю довелося виставляти посилену варту, аби вберегти Віру Василівну від настирливих поклонників. Паломництво «хоч одним оком подивитися на саму Віру Холодну» не припинялося й на день. З одужуючих були створені дві команди, які, змінюючи одна одну, цілодобово несли вахту під дверима палати.

Володимир був шокований такою популярністю своєї дружини і хапався за голову.

– Боже, що може натворити з людиною якийсь там кінематограф! Всі хочуть подивитися на «саму Віру Холодну»! Хай їм трясця? Що вони у ній хочуть побачити? У тебе вже немає особистого життя, Віро!

– Така моя доля.

– Ти рабиня свого успіху!

– Інші про таке, як ти кажеш, рабство можуть лише мріяти, а на мене воно само звалилося.

Не просто було з медперсоналом. Якщо хворих варта ще відганяла від палати, то з лікарями й медсестрами було складніше – вони намагалися проникнути в ту палату, звичайно ж, «з обов’язку служби». Ще й обурювались, що варта їх не пускає. Не пускати медперсонал варта не зважувалась – а раптом вони й справді «з обов’язку служби», тож двері в палату не зачинялися.

Паломництво бажаючих хоч одним оком подивитися «на саму Віру Холодну» припинилося лише тоді, коли подружжя Холодних – на превелику радість адміністрації, – залишило госпіталь.

Як тільки чоловікові стало краще, Віра почала збиратися додому – хвилювалася за дочок, що їх полишила рідним, та й матеріальні труднощі підганяли – треба було заробляти гроші.

І тут виявиться, що Володимиру дають відпустку «по ранению», а за хоробрість – Віра аж у долоні захоплено ляскала, – нагороджують його Георгіївським хрестом і шпагою із золотим ефесом.

У Москву вирушили разом – щастю Віри не було меж. У дорозі вона турбувалася про чоловіка, як про малу дитину.

– Ти ж мій… герой, – казала, осяваючи його люблячою посмішкою. – Георгіївський хрест… Золота зброя… Та я про такого чоловіка, – весело сміялася, – і мріяти не могла.

Правда, дорогою до Москви вони чи не вперше посварилися, і якась маленька кішечка з гострими кігтиками