Читати книгу - "Жахослов"

Гоксмура з маленьким церковним подвір’ям – острівця темряви супроти Коммершіал-стрит. Першу хвилину чи три вони зберігали мовчанку, і жінка кивнула іншим повіям, що чекали на товариство. Ті кивнули у відповідь, і Кіт подумала, що, може, Вільям Ніколз справді мав рацію, коли припустив, що все це вуличне сестринство добре знайоме між собою.

– Звідки це вам відомо? – тихо спитала Кейт, коли вони досягли гостроверхої металевої загорожі церковного подвір’я.

– Деякі речі я просто знаю. Хоча ти зробила чудову справу, пошивши цих полісменів у дурні. Вони нічого не помічають, вони ж слідчі. Усе приймають за чисту моменту, чи не так? – вона теж говорила тихо, і Кіт була вдячна, що та вважає за необхідне зберігати її таємницю – принаймні на цей момент.

– Чого ви хочете? Грошей у мене немає, – сказала вона, подумавши, що просто не може собі дозволити бути жертвою шантажу.

– Може, я й шльондра, та вже точно не злодійка, дякую, – відповіла жінка тоном ображеної гідності.

– Я… пробачте.

– А, не треба. Звичайно ж, я злодійка, усі ми злодійки. Я лише хотіла дізнатися, чи маєш ти гарні манери, – жінка різко розсміялася. Вона була старша за Кіт, може, років двадцяти п’яти, і була дуже гарна. Хоча, зазначила Кіт, невдовзі нещадимий спосіб життя накладе відбиток на її обличчя. – Інші дівчата завжди кажуть, що ти чемний юнак, бо не розмовляєш з ними звисока і слухаєш. О, не хвилюйся, вони не знають того, що знаю я, а якби й знали, то не сказали б – на вулицях краще, доки є ти. Мені не потрібні твої гроші, Кіт Касвелл, але я хотіла поговорити з тобою про Поллі та Енні.

– Ви знали їх?

– Звичайно, ми ж одного поля ягоди, – мелодійним тембром відповіла жінка.

– Хто ви? – запізніло спитала Кіт.

– Мері Джейн Келлі, – відповіла вона і кивнула на лаву всередині церкви. – Марі Жанетт, якщо хочеш. Або Прекрасна Емма, або Джинджер, або Чорна Мері, якщо інші варіанти не сподобаються.

– Стільки імен, хоч греблю гати, – зауважила Кіт, і Мері Джейн подивилася на неї прискіпливим поглядом.

– Гадаєш? Якби ти робила те саме, що й ми, хіба ти не намагалася б приховати свою особу, не прагнула б відокремити себе від своєї роботи усіма можливими способами? – жестом благородної дами вона протерла лаву рукою в рукавичці й сіла. – Ти не хотіла б узяти прізвисько, щоб зберегти своє справжнє ім’я в таємниці, як роблять цигани? Ти… ти сама приховуєш своє справжнє єство, тож маєш розуміти.

Кіт ніколи не замислювалась над цим таким чином, але ці слова, як ніщо у світі, мали сенс.

– Так, я розумію. Пробачте, що була грубою. Що ви хотіли розповісти мені, міс Келлі? Про жінок, яких зарізали?

– Їх убили не тому, що вони повії, Кіт Касвелл. Це лише обставина, завдяки якій їх зручніше було знайти, легше вполювати.

– Тоді навіщо? Що взагалі було в них такого, що міг отримати вбивця?

– Ти знаєш, що він отримав від Енні, і я також – о, констебль Райт просто золотце, коли заскочиш його в гарному настрої, – жінка самовдоволено хихикнула. – Узяв, можна сказати, саму серединку, еге ж? А в Поллі він забрав гортань.

«Ніхто більше не знав про це», – подумала Кіт.

– Навіщо йому могли знадобитися частини тіла? Ви ж не хочете сказати, що він ними торгує? Те, що він забирає, навряд чи високо цінується серед викрадачів трупів та їм подібних.

– Господи Ісусе, я гадала, ти розумніша, ніж ті, в кого вага між ніг тягне мізки до землі! – Келлі похитала головою. – Ні, він забирає те, що йому потрібно. Маленькі шматочки їхніх тіл, що можуть містити в собі часточку душі. Він узяв два, а хоче п’ять, як променів у п’ятикінечній зірці.

– Що? – незрозуміло кліпнула Кіт.

– Він не може забрати із собою тіла – принаймні не в такому стані, але для його мети вони й не потрібні цілком. Потрібен лише невеличкий шматочок, сувенір, фрагмент плоті, який розпізнає душа і потягнеться за ним туди, куди він його забере, – жінка взяла замерзлі долоні Кіт у свої, і Кіт відчула їхній жар крізь тонкі ношені рукавички. – Він забирає їх, тому що вони відьми. Забирає через силу, якою вони наділені.

Кіт не знала, що думати наступної миті, тож ухопилася за найочевидніше.

– Ви кажете він – вам відомо, хто це? Заради Всевишнього, не кажіть, що знали і не розповіли!

– Не будь дурною, Кіт Касвелл, якби я знала, хто це, я б понеслася на Леман-стрит з такою швидкістю, що тільки б закуріло, – вона захитала головою. – Я не знаю, хто це. Знаю лише, що коли Поллі та Енні померли, я відчула, що їм настав кінець. А я б нізащо цього не відчула, якби їхні життя і їхня сила не були забрані в такий лютий спосіб – через жорстоке насильство із чаклунством докупи. Сила витає у повітрі, Кіт Касвелл. Ти не можеш зрозуміти, як це відбувається, не здатна цього відчути – як і більшість людей. Але ті з нас, хто володіють нею, знають, коли її порух змінюється, і відчувають, коли вона йде.

– Якщо ви настільки могутні, чому ви всі заробляєте на життя, лежачи на спині? – спитала Кіт, здивовано звівши брови. – Якщо ви відьми, то чому не начаклуєте собі багатства, положення в суспільстві, чи хоча б охайного будиночка та безтурботного життя, гарного чоловіка, щоб утримував вас?

– Хіба я казала, що ми могутні? – уїдливо спитала Мері Джейн. – Хіба я казала, що ми вміємо накликати бурі, нашестя мух, створювати собі хороми, варто лише нам дунути й плюнути? Володіння магією ще не означає, що ти всемогутня. Існують жінки в Мейфейрі, на Расселл-сквер, у клятому Букінгемському палаці однієї природи зі мною. Вони вміють викликати вітер і блискавку, але вони могутні, тому що із цим народилися. Народилися в певному статусі. Але сила, якою володіємо ми, не дорівнює їхній, і ми не можемо начаклувати собі гідне життя із соломи, ганчірок і лайна. Часом ми бачимо сутність речей, часом уміємо знайти загублене, часом можемо зварити трав’яний настій, щоб перебити лихоманку і, можливо, у такий спосіб врятувати життя. Але ми не можемо зробити себе багатими чи вродливими, не здатні за допомогою магії зробитися всесильними. Ти чесно вважаєш, що ми обрали б таке життя, якби мали вибір?

Кейт припускала і таке, але вголос цього не сказала. Натомість промовила:

– Я не вірю в відьом. І не можу піти із цим до мого інспектора.