Читати книгу - "Бог Дрібниць"

Атестат товариша Піллая про закінчення середньої школи, а також дипломи бакалавра і магістра висіли в рамках на стіні над головою у його матері.

На іншій стіні можна було також побачити вставлену в рамку світлину, на якій товариш Піллай одягав вінок на шию товаришу Е. М. С. Намбудіріпаду. На передньому плані виблискував мікрофон на підставці з табличкою, де було написано: «Аджанта».

Настільний вентилятор біля ліжка показово відмірював свій механічний вітерець з демократичною почерговістю: спершу куйовдив рештки волосся на голові старої пані Піллай, потім повертався до Чако. Невтомна комарина хмара то розсіювалася, то знову збиралася докупи.

Через вікно Чако бачив дахи автобусів з поскладаним угорі багажем, які час від часу гуркотіли дорогою. Мимо проїхав джип, у якому з гучномовця ревіла марксистська пісня, присвячена проблемі безробіття. Приспів був англійською, решта — малаяльською:

Немає роботи! Роботи немає!

Нехай хоч куди той бідняк почвалає,

Повсюди те саме: роботи немає!

«Немає» гарно римувалося з «почвалає».

Кальяні повернулася з почастунком для Чако: кавою з фільтрової кавоварки у горнятку з нержавійки і банановими хрустиками (яскраво-жовтими, з дрібним чорним насінням посередині), теж на тарілці з нержавійки.

— Він поїхав до Оласси. Повернеться з хвилини на хвилину, — сказала вона. Говорячи про чоловіка, вживала шанобливий займенник аддегам, «він» же натомість звертався до неї еді, що означає приблизно «гей, ти».

Кальяні була розкішною красунею з золотисто-брунатною шкірою і величезними очима. Довге хвилясте волосся ще не висохло після миття і вільно спадало на спину, заплетене тільки в самому низу. Від нього її тісна темно-червона блузка ззаду трохи намокла і взялася темними плямами ще насиченішої, бордової барви. М’яка плоть рук набухала з-під рукавів і пишною опуклістю спадала на оздоблені ямочками лікті. Біле мунду і кавані[53] були випрасувані й свіжі. Вона пахла сандаловим деревом і товченим дрібним горошком, яким користувалася замість мила. Вперше за багато років Чако дивився на неї без жодного натяку на сексуальне бажання. Вдома у нього була дружина («Колишня дружина, Чако!»). З поцяткованими ластовинням руками і спиною. У блакитній сукні, з ногами під сподом.

У дверях з’явився малий Ленін у червоних шортах в обтяжку. Він підігнув одну тонку ніжку, ніби чапля, і заходився скручувати в трубочку рожеву завісу, витріщившись на Чако маминими очима. Йому минуло шість, і він уже давно не запихав собі нічого до носа.

— Мон, піди поклич Лату, — мовила пані Піллай.

Ленін, не зрушивши з місця й далі витріщаючись на Чако, пронизливо верескнув (без жоднісінького зусилля, як уміють тільки діти):

— Лато! Лато! Тут тебе кличуть!

— Наша племінниця з Коттаяма, донька його старшого брата, — пояснила пані Піллай. — Минулого тижня перемогла у конкурсі з ораторського мистецтва на молодіжному фестивалі у Трівандрамі.

З-за серпанкової завіси вийшла бойова з вигляду дівчинка років дванадцяти-тринадцяти. На ній була довга, до самих кісточок, ситцева спідниця і коротенька біла блузка до талії, з виточками на місці майбутніх грудей. Наоливлене волосся ділилося на проділ. Дві тугі блискучі коси були закручені кінцями догори та підв’язані стрічками і звисали обабіч обличчя, ніби контури великих обвислих вух, ще не зафарбовані всередині.

— Знаєш, хто це? — запитала пані Піллай.

Лата похитала головою.

— Чако-саар. Модалалі нашої фабрики.

Лата дивилася на Чако спокійно і без особливого зацікавлення; у тринадцятирічних таке трапляється нечасто.

— Він учився в Лондоні-Оксфорді, — сказала пані Піллай. — Прочитаєш йому того вірша?

Не вагаючись ні секунди, Лата поставила ноги трохи ширше.

— Шановний пане голово, — вклонилася вона Чако, — шановнічленижурі… — обвела поглядом уявних слухачів, які заполонили тісну, задушливу кімнатку, — й усі ви, любі друзі… — зробила театральну паузу. — Сьогодні я хотіла б прочитати вам поему сера Вальтера Скотта «Лохінвар».

Вона плеснула в долоні у себе за спиною. Її очі нараз затягло поволокою, і вони невидюще втупилися у якусь точку просто в Чако над головою.

Лата заговорила і стала легенько похитуватися у такт. Спочатку Чако подумав, що то переклад «Лохінвара» малаяльською. Слова наїжджали одне на одне. Останні склади намертво чіплялися до перших. Та й швидкість декламації була таки чималенька.

Іззахо думчав Лохін вармоло дий,

Найкра щийуньо гоо гирбойо вий.

Зізбро їлиш меч, щопри бо ціви сів,

Това ришаін шого вінне хо тів.

Переривало декламацію лише похропування бабці на ліжку, та на неї, схоже, не звертав уваги ніхто, крім Чако.

Рі кувп лав подолав, бродутам небу ло.

Біля Незер бі-замку зіско чивзконя;