Читати книгу - "Бог Дрібниць"

Наре чену віддали забі логодня.

Товариш Піллай з’явився якраз посеред поеми — лискучий від поту, у підігнутому вище колін мунду і з темними плямами під териленовими пахвами. То був дрібний, зовсім не спортивної статури чоловічок з землистим кольором шкіри; у той час йому було десь під сорок. Ноги у нього вже тоді нагадували два тонкі веретена, а туге, випнуте черевце здавалося цілком не сумісним з миршавим тулубом і з вічно настороженим обличчям; подібне враження справляла і щитоподібна залоза його мініатюрної матері. Так, наче якийсь з родинних генів примусово нагороджував їх недоречними випуклостями, які росли, де самі хотіли, на різних частинах тіла. Акуратні тоненькі вусики товариша Піллая ділили проміжок між верхньою губою та носом навпіл по горизонталі й закінчувалися точнісінько над кутиками рота. Над скронями і чолом помітно було перші ознаки залисин, і він не намагався їх приховати. Волосся змащував оливою і зачісував назад. Прагнення якомога довше виглядати молодим явно його не бентежило. Так чи так його авторитет господаря дому не підлягав жодному сумніву. Він усміхнувся до Чако і привітався з ним кивком голови, дружини ж та матері мовби й не помітив.

Лата зиркнула у його бік, мовчки прохаючи дозволу продовжувати, і такий дозвіл отримала. Товариш Піллай тим часом скинув сорочку, скрутив жужмом і повитирав нею собі під пахвами. Кальяні потому взяла її у нього так, наче то був хтозна-який дар. Наприклад, букет квітів. Залишившись у самій майці, товариш Піллай сів на розкладний стілець і заклав ліву ногу собі на праве коліно. Доки племінниця декламувала, він так і сидів, задумливо дивлячись униз і спершись підборіддям на долоню, а правою ногою постукував по підлозі у лад з ритмом вірша. Другою рукою він погладжував себе по зграбно вигнутому підйому лівої ноги.

Коли Лата закінчила, Чако щиро зааплодував. Дівчинка у відповідь на його оплески і бровою не повела. Нагадувала східнонімецьку спортсменку на місцевих змаганнях з плавання. Її погляд був невідривно спрямований на олімпійське золото, а будь-які менші досягнення сприймалися як належне, та й годі. Тож вона лише запитально глянула на дядька: мовляв, можна вже йти?

Товариш Піллай поманив племінницю до себе і прошепотів їй на вухо:

— Піди і скажи Потачену й Матукутті: якщо я їм потрібен, нехай приходять вже.

— Заждіть, товаришу, заждіть… мені нічого більше не треба, — запротестував Чако, бо подумав, що товариш Піллай посилає Лату по ще якийсь почастунок. Товариш Піллай цим непорозумінням утішився і негайно скористався.

— Е, ні! Як же так?.. Еді, Кальяні, принеси-но нам тарілку тих авалозе-унда[54].

Для політика, який іде вгору, вельми важливо, щоб мешканці округу, де він має намір виставити на виборах свою кандидатуру, вважали його особою впливовою. Тож товариш Піллай надумав завдяки приходу Чако трохи піднестися в очах місцевих прохачів і партійних працівників. Потачен і Матукутті, селяни, за якими він послав, ще раніше просили його використати свої зв’язки у коттаямському шпиталі, щоб прилаштувати їхніх доньок на роботу доглядальницями. І товариш Піллай був зовсім не від того, щоб люди бачили, як вони стоять у нього під дверима, чекаючи, аж їх покличуть. Що більше відвідувачів бачитимуть біля його дому, то заклопотанішим він виглядатиме і краще враження справлятиме. А якщо ті відвідувачі ще й суто випадково стрінуться у нього на порозі з модалалі фабрики, який сам прийшов з ним поговорити, до того ж — на його території, то це, безперечно, буде йому вигідно з усякого погляду.

— То як воно, товаришу? — поцікавився товариш Піллай, коли Лата пішла, а на столі з’явилися авалозе-унда. — Що нового? Як донька, освоюється?

Він умисно звертався до Чако англійською.

— З нею все гаразд. Якраз відсипається.

— Еге ж, далека дорога, часові пояси й усе таке, — сказав товариш Піллай, з задоволенням демонструючи, що й він щось петрає у міжнародних перельотах.

— А що там в Олассі? Партійні збори? — запитав у свою чергу Чако.

— Та ні, нічого такого. Моя сестра Суда нещодавно спіткалася з переломом, — пояснив товариш Піллай таким тоном, наче Переломом звали поважного заїжджого сановника. — Тож я возив її до цілителів в Олассу по ліки, якісь там оливи і таке інше. Її чоловік зараз у Патні, і вона залишилася сама-одна з його родиною.

Ленін покинув свій пост у дверях, влаштувався у батька між колінами і запхав палець до носа.

— Може, й ти якогось вірша розкажеш, юначе? — мовив до нього Чако. — Невже батько тебе не навчив?

Ленін знай витріщався на Чако, жодним чином не даючи взнаки, що зрозумів чи бодай почув його слова.

— Цей малий знає вже купу всякої всячини, — похвалився товариш Піллай. — Талант. Тільки-от перед гостями соромиться.

І він погойдав Леніна у себе між колінами.

— Ну ж бо, Ленін-мон, розкажи дядечкові-товаришу того вірша, якого тебе навчив тато. «О друзі, римляни…»

Ленін і далі колупався у носі, вишукуючи заховані там скарби. Товариш Піллай спробував усе ж видобути з сина Шекспіра:

— «О друзі, римляни! До вас я…»

Ленін так само незмигно дивився на Чако. Проте товариш Піллай не здавався:

— «До вас я…»

Ленін ухопив зі столу жменю бананових хрустиків і чкурнув надвір, а там заходився гасати подвір’ям між домом та дорогою, репетуючи на все горло від шаленого збудження, причину якого й сам не зумів би пояснити. Трохи випустивши пару і захекавшись, він сповільнився до галопу з високо піднятими колінами.

— «До вас я мовлю», — почулося з подвір’я. Ленін легко перекрикував гуркіт автобуса, який саме проїжджав мимо.

Не вихвóляти Цезóря прийшов’я,

а похóвати. Зло жúве й по смерті,

добро ж харонять часто із мéрцями.[55]

Прокричав малий ці рядки швидко, ні разу не затнувшись. Дивовижно, адже