Читати книгу - "Бог Дрібниць"

поверхню, вона й справді знаходила Есту і била його, доки її не заспокоювали і не забирали геть. Згодом вона написала Амму листа, у якому попросила пробачення за свою поведінку. Та коли той лист дійшов до Індії, Есту вже Повернули, а Амму змусили спакуватися і виїхати. З тих, хто міг від Естиного імені прийняти вибачення Марґарет-кочамми, в Аєменемі залишилася тільки Рахель. «Гадки не маю, що на мене тоді найшло, — писала англійка. — Єдине пояснення, яке я бачу, — це дія заспокійливих ліків. Я не мала права так поводитися, і тепер хочу, щоб ви знали: мені соромно і дуже, дуже прикро».

А от про Велюту, на диво, Марґарет-кочамма не думала ніколи. Про нього у неї не залишилося жодних спогадів. Навіть про те, який він був із себе.

Можливо, так було тому, що насправді вона зовсім його не знала і навіть не чула, яка доля його спіткала.

Бога Утрати.

Бога Дрібниць.

Того, хто не залишав ані слідів на піску, ні брижів на воді, ні відображення у дзеркалі.

Зрештою, не переправлялася ж Марґарет-кочамма через іще повноводну ріку разом із загоном доторканних поліціянтів. Одягнених у штивні від крохмалю широкі шорти захисної барви.

У когось в обважнілій кишені металево подзенькували наручники.

Не надто це розважливо — сподіватися, що хтось пам’ятатиме те, чого зроду не знав.

Утім, того вишитого блакитним хрестиком пополудня, коли втомлена тривалим перельотом Марґарет-кочамма лежала у ліжку і міцно спала, до лиха залишалося ще два тижні. Повз вікно спальні турботливим, скрадливим китом проплив Чако, який саме йшов до товариша К. Н. М. Піллая. Йому страшенно кортіло зазирнути досередини й подивитися, чи не прокинулися вже його дружина («Колишня дружина, Чако!») й донька і чи їм, бува, чогось не треба, проте сміливості в останню хвилину забракло, і він лише вайлувато проплив повз вікно, так у нього й не зиркнувши. Софі-моль (уважна, жвава, сторожка) бачила, як він пішов.

Вона сіла на своєму ліжку і глянула через те вікно на каучукові дерева. Доки вони з матір’ю спали, сонце встигло здолати чималий шлях небосхилом, і тепер на плантацію падала густа тінь від дому, через що й так уже темне листя дерев здавалося ще темнішим. Поза межами тієї тіні лилося рівне і м’яке світло. Плямисту кору кожного дерева перетинав навскісний надріз, звідки, ніби біла кров з рани, точився молочний каучуковий сік, який скрапував потім у половинку кокосової шкаралупи, прив’язану до стовбура.

Софі-моль підвелася з ліжка і заходилася копирсатись у материному гаманці, доки не знайшла те, що шукала, — ключі від великої замкненої валізи, яка лежала на підлозі, обклеєна наліпками авіаліній і багажними бирками. Відімкнувши ту валізу, вона перерила її вміст із делікатністю собаки, який порпається у квітковій клумбі. Порозгрібала поскладану на купки нижню білизну, випрасувані спідниці і блузки, шампуні, креми, шоколадки, клейку стрічку, парасольки, мило (й інші закорковані лондонські запахи), хінін, аспірин, антибіотики широкого спектру дії. «Бери все, — занепокоєно радили Марґарет-кочаммі співробітники, — бо хто його зна…» Так вони на свій лад попереджали колегу, яка вирушала у Серце пітьми, що:

а) 3 ким завгодно може трапитися що завгодно.

і

б) Краще бути готовим.

Врешті Софі-моль таки знайшла те, що шукала.

Подарунки для своїх двоюрідних брата і сестри. Шоколадки «Тоблерон» у вигляді трикутних вежечок (розм’яклих і перекошених від спеки). Шкарпетки з відокремленими різноколірними пальчиками. І дві кулькові ручки, зверху до половини наповнені водою, у якій виднівся складений з різних окремих фрагментів мініатюрний лондонський пейзаж. Із Букінгемським палацом і Біґ-Беном. З крамницями і людьми. І з червоним двоповерховим автобусом, який курсував туди й сюди безмовною вулицею завдяки повітряній бульбашці, що приводила його в рух. У повній відсутності будь-якого шуму на тій жвавій вулиці всередині ручки було щось зловісне.

Софі-моль переклала дарунки до своєї модної торбинки і подалася у світ. Укладати непросту угоду. Домовлятися про дружбу.

Про дружбу, яка, на жаль, так і залишиться у підвішеному стані. Залишиться недовершеною. Зависне у повітрі без точки опори. Про дружбу, яка так ніколи й не наповнилася справжнім змістом. І саме тому — набагато швидше, ніж можна було сподіватися, — Софі-моль перетворилася на Спогад, тоді як Утрата Софі-моль знай наливалася силою і життям. Ніби плід, що визріває в належну пору року. Щороку.

14

Праця — це боротьба

Чако подався навпростець попід похилими каучуковими деревами, відтак щоб опинитися потім перед домом товариша К. Н. М. Піллая, головною дорогою йому треба було пройти ще буквально кілька кроків. Ступаючи килимом із сухого листя у своєму тісному костюмі для аеропорту і з краваткою через плече (туди її закинув вітер), виглядав він дещо химерно.

Товариша Піллая Чако не застав. Його дружина, Кальяні, зі свіжою сандаловою пастою на чолі, посадила гостя на металевий розкладний стілець у маленькій вітальні, а сама зникла за нейлоновою завісою з яскраво-рожевого серпанку, яка висіла у дверях до темної суміжної кімнати, освітленої лише мерехтливим пломінцем великої оливної лампи з латуні. Через дверний проріз звідти тягнуло солодкавим духом ладану, а над дверима було почеплено невеличкий дерев’яний щит з такими словами: «Праця — це боротьба, боротьба — це праця».

Чако був для тієї кімнати надто об’ємний. Зусібіч на нього насувалися блакитні стіни, і почувався він трохи не у своїй тарілці. Напружено роззирнувся навколо. На ґратах маленького зеленого вікна сох рушник. Обідній стіл вкривала барвиста церата з квітковим візерунком. Над кетягом дрібних бананів на білій з синім обідком емальованій тарілці роїлися мушки.

В одному куті кімнати були поскладані на купу зелені, ще не чищені кокосові горіхи. На підлозі у яскравому паралелепіпеді заґратованого сонячного світла клишаво лежали дитячі гумові капці. Біля столу стояв креденс зі скляними дверцятами. Те, що в ньому зберігали, ховалося за ситцевими занавісками, які висіли на тих дверцятах зсередини.

Мати товариша Піллая, дрібненька бабця в брунатній блузці і сіруватому мунду, сиділа на краю високого дерев’яного ліжка під стіною, звісивши ноги, які добряче не діставали до підлоги. Поверх блузки вона була ще навскіс перемотана перекинутим через плече тонким білим рушником. Над її головою перевернутим догори дриґом блазенським ковпаком вилася комарня. Сиділа вона, спершись щокою на долоню й стягнувши у жмуток усі зморшки з одного боку обличчя. Зморшки вкривали її цілу, з голови до п’ят, навіть зап’ястя і щиколотки. Тільки на горлі шкіра була туга і гладенька, напнута поверх непомірно розбухлої щитоподібної залози. Так зоб став для неї своєрідним джерелом молодості. Бабця втупилася порожнім поглядом у