Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

Будинок зустрів мене темними вікнами і відображенням прикритого напівпрозорими хмарами місяця в маленьких шибках, двір – малопомітним у сутінках силуетом.

– Джиммі, – його я могла впізнати за будь-якого освітлення, – тільки не кажи, що і тут була чистка від марних. Я все ще вважаю тебе другом, знаєш?

Така легка брехня… Але в моєму серці справді жив інший Джиммі – той, хто не повівся на солодкі промови капітана Маркоса, не проміняв совість на кар’єру, не забув про чесність та інші непотрібні для виживання матерії

– Їх запросили на вечерю, а чим вона закінчиться, залежить від тебе, Вайоло лін Артен.

Боцман ховав руки за спиною, і я ледве стримувалась, щоб не потягтися до револьвера. Прекрасний острів Мрій погано на мене вплинув. Я бачила небезпеку скрізь… Але не там, де вона була насправді.

– Не бреши… – Слова давалися важко. Співрозмовник здавався настільки чужим, що до горла підкочував клубок. – Це раніше я думала, що залежить. Довго ж до мене доходило, що законів і моралі тут немає… Не хвилюйся, «Принцесу півдня» ви спокійно заберете й без мого благословення.

Джиммі вийшов із тіні. Віднедавна він почав відрощувати борідку та вуса а-ля Маркос Чорна Душа. Це робило його старшим і зловіснішим. Якщо раніше боцман асоціювався у мене з великим вірним псом, то тепер – із диким собакою.

– Ти змусиш ді Крайна мовчати, Вайоло. Він може жити собі на втіху, але він не повинен воскресати. Мертвим місце в могилі, – прозвучало незаперечним тоном.

– А дарчу на корабель вам не підписати?!

Джиммі зупинився за три кроки від мене. На його правильному, ніби намальованому обличчі нічого не відбивалося. Хотіла б я так уміти… Не в плані емоцій – у зраді. Але я дурна, повертатися в потрібному напрямі не пристосована… Навіть відчувати цей напрям не вмію. Справді дурна!

– Вже все підписано, – сказав боцман. – Сиди тихо, Вайоло лін Артен, і тримай ді Крайна подалі від пристані.

– Погрожуєш?

Та чому ж я не могла впоратися з голосом? Він видавав мою слабкість, натякав, що за належного натиску я підтисну хвіст і танцюватиму під чужу дудку.

– Даю пораду. Коли сюди прийде імперія, тебе засудять як аферистку, що присвоїла чуже ім’я. Або не засудять, якщо ти не розчаруєш капітана.

Джиммі не уточнив, якого саме. У його розумінні капітан був один. Не ді Крайн.

Коли все погано, у мене різко підвищується ефективність мислення. Боцман пропустив слово, і це найкраще підтвердило старий здогад, що раніше сприймався як побоювання.

Для Маркоса Чорної Душі Вайола лін Артен була легкою перешкодою. Я – з усіх боків злочинниця, спасибі послужливому Джиммі за розповсюджену інформацію. Навіть якщо мені вдасться виплутатися з кримінальних звинувачень, противник має козир: Моріс Вайрен і його прокляття. Я – теоретична носійка магічних ефектів. У імперії таке лікують кати, довідка про одужання видається посмертно.

Інша справа – Люк ді Крайн. Він – аристократ і законний власник «Принцеси півдня». В Ілеській імперії його слово має вагу. Ді Крайна почують навіть на шибениці. Поки «мій» капітан живий, Маркос Чорна Душа не спатиме спокійно.

І третє. Найочевидніше – щоправда, не для остров’ян. Якщо сюди прийде імперія, то не подарує життя нікому, бо можливих карнаїтів належить знищувати на місці, і начхати, що єдина чаклунка острова Мрій розвіялася попелом над океаном.

– Капітан Маркос і ті, кого він вибере собі в команду, вдадуть, що «Принцеса півдня» йшла типовим торговим маршрутом і випадково відкрила острів? Імператор отримає землю, екіпаж – славу та нагороду, аборигени – смерть?

– Капітан і вірні йому люди вдадуть, що ніколи не чули про існування Арахлони Душогубки, і повернуться на материк як зі звичайного рейсу.

Теж варіант… «Принцеса півдня» – чудове судно, з ним за кілька років можна стати шанованою людиною без найменших натяків на минулий зв’язок із карнаїтами.

– За що ти так зі мною, Джиммі? – Сама не знаю, що змусило промимрити це, та ще й із жалібними нотками. – Ми ж розуміли одне одного! Ти не такий, як Маркос Чорна Душа.

– У мене сім’я, – холодно промовив боцман, ніби згадуючи про щось неприємне. – Я вижив там, де не мав, а тепер шукаю свій шлях.

– По трупах?!

– Хто б казав. Це ж ти вбивця, нездатна на каяття.

– У чому я маю покаятися?! Коли мені було три роки, я бігала подвір’ям і впала на курча. Я не можу забути про це, Джиммі! З тих пір я завжди дивлюся під ноги! Але Арахлона Душогубка? Покажи мені того, хто не радий її смерті!

– Та ти просто пародія на жінку!

Він образив мене по-справжньому. Якщо до цього моменту я збиралася поділитися своїми висновками щодо капітана Маркоса та його неприродної симпатії до нічим не примітного (крім гарної пики) моряка Джиммі Анга, то зараз мені хотілося вколоти якомога болючіше, підштовхнути до неправильного рішення, напророкувати провал і відчути перевагу.

– Отже, тобі пощастило. Ця пародія ледь у тебе не закохалась. Ото сміху було б… Народ животи надірвав би. Але ти щасливчик, вищі сили врятували тебе від ганьби.