Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

свої полягли: двох було вбито, трьох поранено. Серед поранених опинився й Микола Лисевич. Куля влучила йому в плече, зачепила кістку і на виході вирвала кусок м’яса. Йому було дуже боляче, і він постійно стогнав і просив, щоб його винесли на повітря, бо не хоче помирати в задушливій темряві. Василина, яка повернулася до своїх обов’язків, легенько гладила його плече:

— Усе минеться… Усе загоїться… Ти заспокойся, дорогенький…

— На сонце хочу! — хрипів Лисевич, — до біса цей льох! Назар де? Назарчику, винеси мене…

— Потерпи, Миколо! Знаю, боляче… Але треба…

Черговий раз оглядаючи плече, Василина сумно похитала головою: навколо рани з’явилася загрозлива червона припухлість. Вона легенько помацала її, від чого Микола мало не закричав.

— Нічого, Миколо, усе минеться… Потерпи…

А за кілька хвилин сказала Марії:

— Погано, Маріє, дуже погано. Потрібні ліки, бо за кілька днів може бути запізно, почалося запалення, а в нас нічого нема…

— Що саме потрібно? Напишіть назву ліків на папірці. Ось… — Марія поклала на стіл олівця та клаптик паперу. Вночі, коли Славуня з Данилком вже міцно спали, вона пішла до лісу.

Гордій при тьмяному світлі гасового каганця з трудом прочитав назву ліків.

— Так… З ліками біда… Слухай, Розумнице, здається мені, що у Кулинцях відкрили чи то лікарню, чи військовий шпиталь… Може, позичимо там?

— Гордію, Лисевич чекати не може. Василина казала, що ліки потрібні негайно. За пару днів може буди запізно.

— Ну що ж… Доведеться діяти без підготовки. Добре, йди додому. Ми тут щось придумаємо…

***

Бондар прокинувся вночі бо, як то кажуть, припекло до вітру. Учора, після важкого трудового дня, він ввечері добре поїв, хильнув пару чарчин і зараз мав клопіт: сушило у горлянці та трохи боліла голова. Ну, і до вітру, звісно ж… Гримнувши в темряві горням об цебро, він вийшов, накинувши на плечі старенького кожушка, вдень добре припікало, а вночі ще були приморозки. Почав просто з ґанку мочитися і раптом присів: по вулиці хтось ішов. Швиденько підтягнувши кальсони, Бондар плигнув до паркану і вдивився нічну пітьму. Він побачив щось знайоме і в постаті, і в ході.

— Ага… — прошепотів, — так… так…так… Чи не Дацьків це? Вона… вона і є… Чого б це їй по ночах швендяти? Марійка Дацьків, точно… Вона, вона…

Згадав жорсткий погляд офіцера-енкаведиста, його погрозу про десять років буцегарні і шморгнув носом. Для себе він уже все вирішив: своя сорочка ближче до тіла, а Марійка молода… їй десять років, не те, що йому! Та й весна вже почалася, за тиждень того… Вже треба буде на городі поратися… Та й дітки…

У душі він не тільки вже скоїв великий гріх зрадництва, але й виправдав себе. Між тим, Марія зникла в темряві сільської вулиці, а Бондар, закінчивши свою справу, повернувся до хати, хутенько вдягся і знов накинув кожушка.

— Ти куди? — запитала його сонна дружина, коли він уже взявся за клямку.

— Не твоя справа! Спи! Я за півгодини повернуся…

У хвіртку до голови сільради довелося гримати. Собака по той бік паркану скажено гавкав і кидався на штахети, наче хотів їх виламати.

— Не дай Боже, вирветься на волю, — з переляком думав Бондар, але грюкати не припиняв.

Краще нехай вже собака покусає, ніж опинитися у буцегарні напередодні весняної сівби!

Нарешті відчинилися двері, й незадоволений жіночий голос запитав:

— Кого дідько приніс? Чи спати не можете, як усі нормальні люди?

— А де голова?

— Не знаю я, де голова! Не ночує він вдома, бандер боїться! Зранку в сільраду приходьте!

— Не можна мені зранку… — розгубився Бондар.

Такого він не очікував. Що, він має вдень до голови приходити? Та тоді ж кожний собака буде знати про його донос! А може, жінці передати?

— Гей, а ти переказати йому можеш?

— А що саме?

— Перекажи, що приходив Грак…

— Хто-хто?

— Грак приходив! Скажи йому, що Марія Дацьків по ночах невідомо куди швендяє… Півгодини тому бачив, як у ліс йшла! Чи не до бандерів навідувалася? Чого б їй, при двох малих дітях, по ночах невідомо чого і куди, га? Перекажи обов’язково.

Жінка нічого не відповіла, лише грюкнула дверима.

Бондар, міцно заснувши після невеличкої нічної пригоди, на світанку порався на обійсті, коли побачив, що з сусідньої хати виходить голова сільради, якого він даремно шукав уночі.

— Гей, гей, гей!… Пане… Товаришу голово! Зачекайте хвильку… Як його… Ну… Того… Мене звуть Грак. Зрозуміли? Грак.

— Грак? — здивувався голова, — ти ж Бондар

— Т-с-с… Пане-товаришу голова, це я для усіх Бондар, а для вас Грак. Так ось, я вночі бачив, як ця… Приблуда… Як її… А! Згадав! Дацьків! Так ця Дацьків з лісу поверталася. Бігме не брешу! А що їй у лісі робити вночі? До бандерів, мабуть, ходила! Слово честі, не брешу! То ви вже товаришу полковнику передайте, що Бондар… Тобто Грак… своє завдання виконав!

Голова схопив Бондаря за барки:

— Кому ще казав?

— Та нікому… Вашій жінці лише. Вночі прийшов, а вас нема… То я через неї переказав. А так нікому. Я що, не розумію? Це ж військова таємниця! Лише Дарці…

— Добре… Йди вже…

— Так перекажіть товаришу полковнику…

— Йди вже, кажу!

Голова сільради був у бувальцях. У сорок першому під німцем жити не схотів, разом із молодою дружиною пішов на Схід, прилаштувавшись до якійсь військової частини, так там і залишившись, а її відправив у тил, бо була вже у тяжі. Коли армія повернулася в Україну, то Андрій Костенко, так було прізвище голови, перейшов у розвідку. Багато разів ходив за лінію фронту за «язиками». В одному з таких рейдів був важко поранений. І все би нічого, але на правій руці відірвало два пальці та вирвало кусень м’яса зі стегна. Став він трохи накульгувати, за що і був комісований з діючої армії. Поблискуючи орденом та кількома медалями на вицвілій гімнастерці, разом із жінкою та двома діточками, повернувся у рідну Велику Прошеву, де був одразу призначений головою сільради. На нього одразу звалилося безліч справ. Треба було негайно організовувати колгосп, бо на порозі стояла весна, наближався час весняної сівби. Одразу після того, як через село пройшов фронт, почався призов до армії. Діяла негласна норма: одна оселя — одна людина. Тут же треба було формувати контингент до Донбасу на відновлення зруйнованих шахт, куди відправляли молодь, яка за віком не підпадала до призову. Районне керівництво гримало кулаком по столі, вимагаючи заготівлі зерна, картоплі… Переселення поляків до Польщі та криваві сутички між поляками та українцями… І все