Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"

— Все буде гаразд, — сказала вона. — Обіцяю.

Брі провела очима сестру, яка розвернулася і прослизнула в колибу. Вона досі відчувала тепло тіла Бет, притиснутого до її власного.

Вона обминула виходок — нізащо туди не зайде — і натомість завернула за ріг колиби. Стала як стій, побачивши жахливу собачу могилу. Брі вже й забула про неї. Відвернувшись, попрямувала повз неї далі, де за колибою починалася висока трава, що вела до дерев і стежки, і незабаром колиба зникла з очей. Брі саме збиралася зняти штани, коли щось почула.

Що це було? Пташка? Звук линув зі стежки в неї за спиною. Механічний звук, штучний і пронизливий у ранковій тиші. Брі затамувала подих і дослухалася, й у вухах аж задзвеніло від напруження. Це не пташка. Брі впізнала цей звук. Розвернувшись, вона побігла. Помчала стежкою, спотикаючись на нерівній землі.

Аліса сиділа на землі, притулившись до каменя й витягнувши перед собою ноги. Біляві пасма колихав вітерець, очі були заплющені. Голова була трохи захилена до неба, неначе Аліса грілася на сонечку, якого насправді не було. А в кишені джинсів дзвонило.

Брі впала навколішки.

— Алісо, телефон. Швидше! Телефон дзвонить!

Брі бачила, як він випинається у неї на стегні. Екран тріснув, але світився. Брі схопила телефон — руки трусилися так, що він мало не випав з її пальців. Він пронизливо й наполегливо дзвонив у її руці.

На тріснутому екрані світилося ім’я того, хто дзвонить. Дві літери: «А. Ф.».

Брі не знала, хто це, але їй було байдуже. Неслухняними пальцями вона тицьнула кнопку відповіді, від поспіху мало не промахнувшись. Притисла телефон до вуха.

— Алло? О Боже, будь ласка. Ви мене чуєте?

Нічого. Навіть перешкод не чулося.

— Будь ласка.

Вона відсунула телефон від вуха. Екран згас. Ім’я зникло. Батарея розрядилася.

Брі потрусила її слизькими від поту руками. Нічого. Натиснула кнопку живлення, і ще раз, і ще раз. Екран лишався порожнім.

— Ні!

В животі замлоїло — надія вислизнула, як висмикнутий з-під ніг килимок. Відвернувшись, вона виблювала жовчю в кущі; в очах пекло від сліз, а розчарування стискало груди. Чорт забирай, чому Аліса не відповіла раніше? Може, батареї б вистало навіть на один виклик допомоги. Що собі думала ця тупа сука, просто не звертаючи на телефон уваги? Тільки батарею розрядила!

Брі, у якої в горлі клекотали жовч і гнів, розвернулася поставити саме це запитання — й збагнула, що Аліса сидить у тій самій позі, прихилившись до каменя. Не ворушиться.

— Алісо?

Та не відповіла. Розслаблені руки й ноги тепер здавалися обвислими, як у ляльки. Спина вигнулася під дивним кутом, а голова відхилялася назад. Вигляд був не умиротворений, а відсутній.

— Чорт. Алісо?

Брі думала, що очі в Аліси заплющені, але зараз помітила, що повіки трішки розліплені. В сіре небо витріщалися вузенькі білі прорізи.

— Ви мене чуєте? — ледве розчула власний голос Брі, в якої гупало у голові.

Аліса не ворухнулася й не відповіла. У Брі запаморочилося в голові. Кортіло сісти поряд і просто щезнути.

Аліса й далі витріщалася приплющеними очима, й Брі більше не могла цього витримати. Вона відступила вбік, щоб не бачити її обличчя. Голова ззаду мала дивний вигляд, і Брі нахилилася роздивитися. Крові не було, але у проділі білявого волосся шкіра була плямиста й фіолетова. Брі відступила, опустивши погляд у землю.

Вона мало не проґавила річ, затиснуту між Алісою і каменем. Поперек жінки майже затуляв її. Виднівся тільки кінчик — кружечок з металевим блиском. Довгу хвилю Брі витріщалася на нього. Не хотіла його торкатися, не хотіла визнавати, що впізнала його, але вже розуміла, що не може його тут лишити.

Нарешті Брі змусила себе присісти, схопити кінчиками пальців і витягнути металевий промисловий ліхтарик. Вона знала, що збоку надряпане ім’я, але їй усе одно перехопило подих, коли у світлі зблиснув напис. «Бет».

«Це зайшло задалеко. Хай Аліса не сподівається, що може тебе залякувати і їй це отак минеться».

Піддавшись імпульсу, Брі розмахнулася та жбурнула ліхтарик, і він, завертівшись, полетів у буш. З гуркотом вдарився об щось і зник. У Брі поколювало руку. Дівчина витерла її об джинси. Поплювала на долоню й витерла ще раз. Озирнулася на Алісу. Досі сидить, досі мовчить.

У мозку Брі відчинилося двоє дверей, і вона, хитнувши головою, одні з них захряснула. Запаморочення минулося, й зненацька в голові проясніло. Треба рухатися.

Брі оглянула стежку. Нікого. Поки що. Вона точно не знала, скільки вже тут провела. Чи не чув ще хтось телефон? Вона дослухалася. Не долинало ніякого руху, але скоро всі почнуть прокидатися, якщо ще не прокинулися.

Почала з наплічника. Це було легше. Перевірила ще раз, що телефон не працює, опустила його в бічну кишеньку й узяла наплічник за лямки. Віднесла в буш на таку віддаль, щоб його не було видно зі стежки, й заховала за дерево. Випросталася — й одну жахливу хвилю не могла зорієнтуватися, в який бік стежка.

Застигнувши на місці, Брі змусила себе глибоко дихати, щоб заспокоїтися.

— Не панікуй, — прошепотіла вона. Вона знає, в який бік іти. Востаннє глибоко вдихнувши, вона змусила себе рушити в тому напрямку, з якого прийшла, через високу траву, між дерев, швидше і швидше, поки не побачила Алісу, яка сиділа під каменем.

Брі мало не стала як стій від вигляду її потилиці, від того, як злітало на вітру біляве волосся, від її жахливої непорушності. У Брі так прискорився пульс, що подумалося — зараз вона зомліє. Вона примусила себе пробігти останні кілька кроків і, поки не передумала, схопила Алісу попід пахви й потягнула.

Рухалася задки, волочачи тіло глибше в буш. Навколо вирував вітер, замітаючи сліди листям і сміттям, неначе тут ніхто й не проходив. Брі тягнула, поки не заболіли руки, в грудях не почало пекти, а сама вона, спіткнувшись, не почала падати.

Аліса — тіло — повалилася на спину, горілиць. Брі врізалася в стовбур сухостою, в очах щипало від сліз і гніву. В голові майнуло питання: це за Алісою вона плаче? Але ні, Брі знала, що плакала не через це. Принаймні тоді. Тої миті в неї вистало сліз тільки на себе, на сестру й на те, на кого вони перетворилися.

Та наче болю