Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"

— Слухай. Роби як знаєш, Алісо. Я нікого не будитиму. Нікому не скажу, що бачила тебе, якщо ти не скажеш... — вона затнулася. — Я просто на мить втратила голову.

Мовчання. Аліса з-під приплющених повік втупилася в землю перед собою. Кліпнула, її груди здійнялися, опустилися.

— Я повертаюся в колибу. І ти повертайся. Не зникай.

Алісині вуста ледве ворухнулися. З горла вихопився тихий звук. Лорен, зацікавившись, нахилилася. Знову цей звук. Це більше було схоже на стогін, але попри завивання вітру між дерев, і стугоніння крові в голові, і біль у тілі, Лорен, здається, здогадалася, що саме намагалася сказати Аліса.

— Нічого страшного, — відповіла Лорен. — І мене вибач.

Вона заледве пам’ятала, як повернулася в колибу. Всередині лежало троє жінок, тихо дихаючи. Лорен відшукала свій спальник і залізла всередину. Її трусило, а коли вона лягла на дерев’яну підлогу, все навколо закружляло. В грудях давила тверда грудка. Не гнів, подумала Лорен. Не сум. Щось інше.

Провина.

Слово вихопилося, обпаливши глотку, як жовч. Лорен заштовхала його назад.

Повіки були такі важкі, й вона так утомилася! Вона дослухалася, скільки могла, але так і не почула, щоб Аліса прокрадалася назад за нею. Нарешті, геть виснажена, Лорен здалася. Вже поринаючи в сон, вона збагнула дві речі. Перше: вона забула забрати телефон; і друге: правий зап’ясток голий. Браслет дружби, який сплела для неї донька, загубився.

Розділ 31

Фок переліз через огорожу на скелі. Під ногами все було слизьке, як лід. Він необачно глянув униз — і хитнувся, а скеля під ним гойднулася. Схопившись за поруччя, він сфокусував зір на обрії і дочекався, поки відчуття минеться. Верхівки дерев розчинялися в темному небі, й важко було зрозуміти, де саме земля стрічається з небом.

— Лорен! — гукнув Фок неголосно, але все-таки щоб перекричати гуркіт водоспаду.

Вона здригнулася, зачувши своє ім’я, та не звела погляду. Вона була вдягнена лише у футболку на довгий рукав і штани, в яких була перед тим. Без куртки. Волосся намокло від бризок і прилипло до голови. Навіть у сутінках її обличчя мало синюватий відтінок. Цікаво, подумав Фок, скільки вона вже отак сидить, змерзла й намокла. Він боявся, що вона перекинеться зі скелі просто від виснаження.

Він озирнувся на стежку, не впевнений, що робити. На маршруті досі нікого не було. Лорен сиділа так близько до краю, що від самого погляду на неї паморочилося в голові. Глибоко вдихнувши, Фок посунув через каміння. Бодай хмари розійшлися. Сріблястий місячний серп, який тільки піднімався на небо, проливав трохи світла в сутінках.

— Лорен, — знову покликав Фок.

— Не підходьте.

Зупинившись, він ризикнув поглянути вниз. Здогадатися, де кінець провалля, можна було хіба що з нуртування води. Фок спробував пригадати, як висловився Чейз першого дня. До чорного ставка внизу летіти зо п’ятнадцять метрів. А що він там ще сказав? Гинуть здебільшого від шоку й холоду. А Лорен уже нестримно трусилася.

— Послухайте, — заговорив Фок, — тут зимно. Я кину вам свою куртку, добре?

Спершу вона не відреагувала, а потім скуто кивнула. Фок сприйняв це за добрий знак.

— Ось, — розстебнув він куртку і зняв, залишившись у самому светрі. Бризки водоспаду одразу почали прилипати до нього, й за хвилю уже светр став вологий. Фок кинув куртку Лорен. Вдало кинув, і та приземлилася зовсім близько. Лорен відірвала очі від води, але не ворухнулася, щоб узяти куртку.

— Якщо не будете вдягати, киньте назад, — попросив Фок, у якого вже цокотіли зуби. Повагавшись, Лорен натягнула куртку. Фок сприйняв це як ще один добрий знак. Тендітна постать потонула у великій куртці.

— Аліса справді мертва? — ледве почулися слова крізь вирування води.

— Так. Мені прикро.

— Вранці, коли я пішла на стежку, а її не було, я подумала... — Лорен досі несамовито тремтіла, ледве вичавлюючи слова. — Подумала, що саме їй удасться вийти.

День 4. Ранок неділі

Брі точно не знала, що саме збудило її. Вона розліпила повіки — і її привітав сіренький натяк на світанок. У вікна колиби проникало слабке світло, тож більша частина кімнати досі тонула в туманній сутіні. Навколо чулося тихе дихання. Інші жінки ще не прокинулися. Добре. Стиха постогнуючи, Брі подумала, чи вдасться заснути знову, але тверді мостини муляли кості, а сечовий міхур лускав.

Перевернувшись на бік, вона побачила поблизу бризки крові. Це Лорен, пригадалося їй. Брі з огидою підтягнула ноги в спальному мішку. Увірвалися спогади про вчорашню бійку, й цього разу стогін вихопився гучно. Затиснувши рукою рота, вона завмерла. Не хотілося бачити інших жінок раніше, ніж доведеться.

Брі вислизнула з кокона спального мішка, взула черевики й одягнула куртку. Прокралася до дверей, кривлячись на кожен рип підлоги, й вийшла на зимне ранкове повітря. Зачиняючи двері, вона почула на галявині позаду кроки. Здригнулася, притлумлюючи зойк.

— Ш-ш-ш, не побуди в біса всіх, — прошепотіла Бет. — Це я.

— Боже, ти мене налякала. Я думала, ти ще спиш.

Перевіривши, що двері колиби зачинені, вона ступила на галявину.

— Чого ти так рано підскочила?

— Того ж, чого й ти, гадаю, — кивнула Бет на виходок.

— А! О’кей.

Запала ніякова пауза: привид минулого вечора не відступав, як дим.

— Слухай, учора... — прошепотіла Бет.

— Не хочу говорити про...

— Знаю, але потрібно, — твердим голосом промовила Бет. — Дивись, я знаю, що завдала тобі багато прикростей, але я все виправлю...

— Ні. Бет, просто облиш.

— Не можу. Це зайшло задалеко. Хай Аліса не сподівається, що може тебе залякувати і їй це отак минеться. Не після того, як важко ти гарувала. Спочатку вона гризе всіх навколо, то хай не дивується, коли вони огризаються.

— Бет...

— Довірся мені. Ти завжди мені допомагала. Все життя. Допомогти тобі зараз — найменше, чим я можу віддячити.

Брі це вже чула неодноразово. «Пізно ти спам’яталася», — подумала вона — й одразу почулася злюкою. Сестра так старається! Слід віддати їй належне: вона завжди старалася. Брі ковтнула.

— О’кей. Ну, дякую. Тільки не зроби гірше.

Бет з дивною півусмішкою махнула на буш.

— Куди вже гірше?

Брі не була впевнена, хто зробив перший рух, але відчула, що обіймає сестру