Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"

Давид

Я роздратовано глянув на годинник на своєму зап’ястку, зауважуючи, що стою тут хвилин п’ять. Насправді це зараз останнє місце, в якому я хотів бути.

Але те, що стоїть попереду, я хотів побачити на власні очі. Її розбитість та шок зроблять мене щасливим.

Коли я чую як вхідні двері відчиняються я підіймаю на них погляд. Іра йде до мене, як завжди, своєю впевненою ходою. Вона одягнула вузьке плаття, яке аж занадто підкреслює її вигини. І в думках, я зловісно посміхаюся.

Воно чудово підійде до святкування, яке я запланував.

— Привіт, — тихо сказала вона, після того, як вчепилась мені в шию.

Я хотів скривитись від того солодкого тону, який щойно прозвучав. Але стримав себе, зберігаючи нейтральний вираз обличчя.

— Не запросиш до квартири?

Вона забрала руки, але  при цьому навмисно, проводячи ними по моїх грудях. Моє тіло ніяк не відреагувало на такий жест. Вона не викликала в мене ні найменшого збудження, тільки гнів та презирство.

Я стиснув щелепи та відвернувся, тоді коли дівчина потягнулася до мене, щоб поцілувати. Мої руки стиснулись в кулаки по обидва боки від мене.

Це була помилка.

Приходити сюди була помилка. Я стримувався, щоб не відштовхнути її й не піти.

Треба було залишитись у невіданні, або почути результат з інших уст.

— Не тут. — низьким голосом сказав я.

— Боїшся, що хтось побачить? — вона грайливо підняла одну брову.

Я схилив голову набік.

— Ти не змінилася. — зауважив я. — Все так само кидаєш виклики.

— Раніше тобі подобалось.

Це було раніше. До того, як я зустрів найпрекраснішу та найчарівнішу дівчину у своєму житті.

Цілий тиждень я весь час думав про неї. Я хотів відчути її запах, її сміх. Часом мені здавалось, що я просто жив, щоб почути його. Такий дзвінкий і, такий щирий. Заразний.

Я не брехав, коли казав їй, що вона світло для моєї душі. Зараз я в темряві.

— В мене є дещо для тебе.

— Справді? — по її обличчю було видно, що вона здивувалась.

— Я хочу показати його тільки тобі. Тому… Давай, піднімемось до тебе.

Вона заінтриговано глянула на мене. На її губах вже красувалась переможна посмішка, але вона не знає, що чекатиме її далі.

Іра зайшла першою у під’їзд, а я впевненими кроками пішов за нею. Отримати її адресу було легко. І тішило те, що вона не ставила багато питань, чому я тут, і як дізнався де вона живе.

Її тішила моя присутність. Адже вона думала, що я повзатиму перед нею на колінах і запропоную стосунки.

Коли ми опинились у кімнаті схожій на вітальню, я потягнувся у задню кишеню штанів. Я не хотів тягнути час і приступив до діла. В моїх руках опинилась оксамитова коробка і я простягнув її їй.

Закусивши губу, вона забрала її з моїх рук та відкрила. Вона старалась не подавати вигляду, але я помітив як її очі збільшились та засяяли.

Яка б не була жінка, вона завжди вражено зреагує на подарунок.

— Це діаманти?

Я криво посміхнувся. Вона витягла з коробки браслет, який був повністю осипаний блискучим камінням, та почала приміряти його.

— Ні. — спокійно сказав я. Вона підняла на мене збентежений погляд. — Каміння штучні. Такі ж як ти. — її брови зійшлися. — На перший погляд, здаються справжніми, сяючими, що не можеш погляду відвести. Але потім розумієш, що вони як ніщо інше, — як підробка. Жахлива, підступна підробка.

— Я… Я не розумію… — вона опустила погляд на коробку, яку тримала у руках. — Ти знущаєшся? — закричала вона. — Що ти говориш?

— Правду.

— Перш ніж робити такі звинувачення, я раджу подумати! — далі почувся звук удару об підлогу. — І свої приколи тримай при собі. Жарти — не твоє!

— Це був тільки початок. — запевнив її.

Її губи стиснулись у тонку лінію. Вона ступила на крок, схрестивши руки перед собою.

— Для чого ти тут?

Кутик моїх губ задоволено піднявся, і я обійшов її та сів на диван. Давши їй зрозуміти, що на нас чекає довга розмова. Вона сіла навпроти пронизуючи мене поглядом.

— Ти добре постаралась. — я вражено покивав головою. Її брови зійшлись, а дихання стало помітно важким та швидким. — І знаєш, тобі б не завадило піти на актора. Можливо, навіть отримаєш Оскар.

Вона знервовано зчепила руки перед собою.

— Я повторю ще раз, чого тобі треба?

— А так хотілось пограти.

Я поклацав язиком.

— Або кажи чого ти тут, або провалюй!

— Я знаю, все що ти зробила.

Її очі розширилися або від страху, або від гніву. Важко було передбачити. Покліпавши, вона не розуміючи подивилась на мене.