Читати книгу - "Місто дівчат"

За якийсь час Една підозріло спокійно сказала:

— Ти не розумієш одного, Вівіан: ти не цікава як людина. Гарна, так, але тільки тому, що молода. Твоя краса скоро зів’яне. А от цікавою ти ніколи не будеш. Я кажу тобі про це, бо мені здається, що ти всіляко стараєшся довести, що ти цікава і що твоє життя важливе. Але насправді це не так. Колись я вірила, що в тобі є потенціал стати цікавою особистістю, але я помилилася. Твоя тітка Пеґ — цікава особистість. Олів Томпсон — теж. І я цікава. А ти — ні. Розумієш, про що я?

Я кивнула.

— Знаєш, хто ти, Вівіан? Тип людини. Точніше, тип жінки. І то такий поширений, що аж нудить від нього. Думаєш, я ніколи не стикалася з жінками твого типу? Такі, як ти, вічно крутяться навколо, бавляться у свої нудні, вульгарні, нікчемні забави і завдають усім навколо нудних, вульгарних і нікчемних проблем. Ти належиш до того типу жінок, які не можуть дружити з іншими жінками, бо вічно граються з чужими іграшками. Такі, як ти, вважають себе важливими персонами, бо можуть наробити клопотів і зіпсувати іншим життя. Але такі жінки неважливі й нікому не цікаві.

 Я розтулила було рота, щоб виплюнути ще одну пригорщу незв’язного словесного непотребу, але Една підняла руку.

— Ліпше помовч, моя дорогенька, і збережи ту дрібку гідності, яка в тебе ще лишилася.

Мене добило те, що вона промовила це з ледь помітною усмішкою, з крихітним натяком на приязнь.

— Скажу тобі ще дещо, Вівіан. Твоя подружка Селія проводила з тобою стільки часу, бо думала, що ти аристократка, але це не так. А ти проводила стільки часу із Селією, бо думала, що вона зірка, а це теж не так. Їй ніколи не стати зіркою, так само як тобі — аристократкою. Ви обидві — усього лиш пара страшенно посередніх дівчат. Типів дівчат. На світі мільйон таких, як ви.

Я відчула, як моє серце стиснулося у зібгану кульку фольги, розчавлену в її тендітному кулачку.

— Хочеш почути, що тобі варто зробити, аби більше не бути типом, а стати реальною людиною?

Напевно, я кивнула, бо вона продовжила:

— Тоді я тобі скажу: нічого. Хоч як ти намагатимешся стати кимось у житті, тобі не вдасться. Ти завжди будеш ніким, Вівіан. Ти завжди будеш нічого не вартою нікчемою.

Една ніжно усміхнулася.

— А ще, гадаю, не помилюся, коли скажу, що дуже скоро ти поїдеш назад до своїх батьків, — підсумувала вона. — Туди, де тобі й місце. Правда, сонечко?

Розділ двадцять перший

Наступну годину я провела в тісній телефонній кабінці позаду поблизької цілодобової аптеки, намагаючись додзвонитися до свого брата.

Я скаженіла від розпачу.

Можна було подзвонити Волтерові з телефону в «Лілеї», але я не хотіла, щоб мене хтось чув, та й, крім того, мені було дуже соромно показуватися в театрі. Тож я й побігла до аптеки.

Я мала загальний номер телефону в казарму військового училища у Верхньому Вест-Сайді. Брат дав мені його на крайній випадок. Що ж, от той випадок і настав. Тільки то була вже одинадцята вечора й ніхто не брав трубки. Але я не здавалася. Кидала п’ять центів у щілину, знову й знову, і слухала безкінечні гудки на другому кінці. Після двадцять п’ятого гудка я вішала трубку й починала все спочатку: знову кидала п’ять центів і набирала той самий номер. І весь час схлипувала й гикала.

Я поводилась немов під гіпнозом: набирала номер, рахувала гудки, клала трубку, слухала, як випадає зі щілини монетка, знову кидала її у щілину, набирала номер, рахувала гудки, клала трубку. Схлипувала, скиглила.

Раптом на другому кінці почувся голос. Страшенно лютий.

— ЩО ТАКЕ?! — рявкнув хтось у вухо. — ЩО В БІСА ТАКЕ?!

Слухавка мало не вилетіла мені з рук. Я впала в такий транс, що встигла забути, навіщо взагалі потрібні телефони.

— Мені треба поговорити з Волтером Моррісом, — сказала я, оговтавшись. — Прошу вас, сер. Термінові сімейні обставини.

Чоловік на другому боці слухавки вивергнув із себе потік лайки («Клята безсовісна засранка!») і прочитав очікувану нотацію на тему: «Ти взагалі дивилася на годинник?». Але його лють не могла зрівнятися з моїм відчаєм. Я прекрасно грала роль істеричної родички, якою, по суті, й була. Мої ридання взяли гору над гнівом незнайомця. Мені було начхати на його крики про правила етикету. Врешті він, напевно, зрозумів, що його правила безсилі перед моїм хаосом, і пішов шукати мого брата.

Я довго прочекала, кидаючи в телефон монетку за монеткою, намагаючись зібратися докупи і прислухаючись до свого уривчастого дихання в тісній кабінці. І от нарешті — Волтер.

— Що сталося, Ві? — запитав він.

Почувши братів голос, я знову розпалася на тисячу шматочків розгубленої маленької дівчинки. А тоді, крізь хвилю нудоти і схлипів, розповіла йому все від початку до кінця.

— Забери мене звідси, — благально сказала я, коли нарешті закінчила. — Забери мене додому.

Не знаю, як Волтер зміг так швидко все організувати, ще й серед ночі. Не знаю, як воно було влаштовано у війську — вихідні й усе решта. Але мій брат був найвинахідливішою людиною, яку я знала, і тому все якось залагодив. Я знала, що він це зробить. Волтер міг владнати все.

Поки Волтер займався своєю частиною мого плану втечі (домовлявся про вихідний і шукав, у кого позичити автомобіль), я складала речі — запихала одяг і взуття у валізи й тремтячими пальцями пакувала швейну машинку. Потім я написала тітці Пеґ із Олів довгого, розпачливого, поплямленого сльозами листа й залишила його на кухонному столі. Не пам’ятаю всього, що я понаписувала, але істеричних емоцій там не бракувало. Згадуючи про це, я шкодую, що не написала просто: «Дякую, що подбали про мене. Вибачте, що повелась як ідіотка», — і не поставила на тому крапку. Тітка Пеґ та Олів і так мали море клопотів. Їм триста років не потрібна була ще й моя дурнувата сповідь на двадцять сторінок.

Але вони її отримали.

Удосвіта Волтер під’їхав до театру «Лілея», щоб забрати мене й відвезти додому.

Він був не сам. Так, мій брат зумів позичити у когось автівку, але та дісталася йому з певною умовою. Точніше, з водієм. За кермом сидів високий худорлявий молодий чоловік у такому