Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

Щоб не нервувати його, я навчилася також не висловлювати своєї думки. Зрештою, його, схоже, вона не цікавила. Якщо він розводився, скажімо, про заходи уряду в ситуації нафтової кризи або ж схвалював зближення комуністичної партії та християнської демократії, то волів, щоб я була лише згідливою слухачкою. А якщо я висловлювала незгоду, він ставав неуважним або ж заявляв тоном, яким, очевидно, говорив зі студентами: «Ти так нічого й не навчилася, тобі невідома цінність демократії, держави, законів, балансу інтересів, рівноваги між державами – тобі потрібен тільки апокаліпсис». Я була його дружиною, дружиною освіченою, і він сподівався, що я уважно слухатиму, коли він говорить про політику, про свої дослідження, про нову книжку, над якою він натужно працював. Але увага моя має бути виключно прихильна, ніяких думок чути він не хотів, особливо якщо вони викликали сумніви щодо його правоти. Він немов розмірковував уголос, лише щоб упорядкувати власні думки. А все ж мати його була жінкою зовсім іншого типу. Та й сестра теж. Але він вочевидь не хотів, щоб я була така, як вони. Під час цього періоду слабкості я зрозуміла з деяких недомовок, що йому був не до смаку не тільки успіх моєї першої книжки, а й сам факт її публікації. Щодо другої книжки, він так і не спитав мене, що сталося з машинописом і що я планую далі. Я більше не згадувала про писання, і йому, схоже, то було мов гора з пліч.

Те, що з кожним днем П’єтро виявлявся гіршим, ніж я думала, не спонукало мене знов шукати інших чоловіків. Іноді я зустрічала інженера Маріо, але невдовзі зрозуміла, що прагнення спокушати й зазнавати спокус зникло, ба навіть той колишній мій неспокій став здаватися дещо сміховинним епізодом життя – добре, що він минувся. Дещо ослабло також моє колишнє нетерпляче бажання кудись ходити, брати участь у громадському житті міста. Якщо я вирішувала сходити на якусь дискусію чи маніфестацію, то завжди брала зі собою дівчаток. Сумки, набиті дитячими речами, як і обережні зауваги присутніх, мовляв, тут може бути небезпечно, чи варто брати зі собою малих дітей, сповнювали мене гордістю.

Гуляти я ходила щодня, незалежно від погоди, щоб дати змогу донькам бути на сонці і повітрі. Завжди брала зі собою якусь книжку. Звичка читати в будь-яких умовах не зникала, хоча прагнення через книжки сформувати собі картину світу якось розвіялося. Зазвичай я якийсь час прогулювалась, а потім сідала на лавку неподалік від дому. Гортала складні монографії, читала газету, гукала: «Деде, не ходи далеко, не відходь від мами». Такою я була і мусила з цим змиритися. Як би не повернуло її життя, Ліла була іншою.

77

У той період Маріароза приїхала якось до Флоренції на презентацію книжки про іконографію «Вагітної мадонни», яку видала її університетська колега. П’єтро присягався, що обов’язково буде, але в останню мить знайшов привід не прийти і зашився кудись. Моя зовиця приїхала автівкою, цього разу сама, дещо стомлена, але, як завжди, приязна і з купою подарунків для Деде та Ельзи. Жодного разу не згадала про мій невдалий роман, хоч Аделе, звісно, усе розповіла. З властивим їй ентузіазмом вона, не вмовкаючи, розповідала про свої поїздки, про книжки. З невичерпною енергією слідкувала за новинами на всій планеті. Говорила щось одне, потім їй набридало і вона бралася стверджувати щось інше, хоч раніше – чи то через неуважність, чи через недалекоглядність – вона це заперечувала. Її виступ стосовно книжки колеги відразу викликав захоплення публіки, серед якої були переважно історики мистецтва. І вечір минув би звичним чином, не сходячи з академічних рейок, якби в певний момент вона не зробила різкий поворот і не почала кидати фрази, що межували з вульгарністю: дітей не слід народжувати для батька, а тим паче для Бога Отця, дітей слід народжувати для них самих; настав час проводити дослідження з жіночого погляду, а не з чоловічого; за намаганням встановити дисципліну завжди стоїть пеніс, і коли він почувається безсилим, то бере в руки арматуру, використовує поліцію, в’язниці, військо, концтабори; і коли не підкоряєшся, а навпаки, намагаєшся зрушити чинний порядок, починається різанина. Незадоволений гамір, вигуки схвалення – і врешті навколо неї зібрався тісний гурт жінок. Радісним жестом вона покликала мене підійти, гордо показала своїм флорентійським подругам Деде та Ельзу, дуже гарно відгукнулася про мене. Хтось із них згадав мою книжку, але я відразу ж перевела тему, ніби написала її не я. Вечір був чудовий, а на додачу барвиста зграйка дівчат і зрілих жінок вирішила раз на тиждень зустрічатися вдома в однієї з них, щоб розмовляти – так вони сказали мені – про нас.

Провокативні фрази Маріарози і запрошення її подруг спонукали мене витягти з-під стосу книжок кілька брошурок, які мені колись подарувала Аделе. Я поклала їх у торбинку й читала надворі, під сірим небом останніх днів зими. Спочатку, зацікавлена назвою, я прочитала твір «Плюємо на Гегеля». Поки я читала, Ельза спала у візочку, а Деде, у пальтечку, вовняній шапочці і шалику, тихо бесідувала зі своєю лялькою. Мене вразило кожне речення, кожне слово, а насамперед нахабна свобода думки. Чимало фраз я підкреслила, наставила знаків оклику і вертикальних рисок. Плюнути на Гегеля. Плюнути на всю культуру чоловіків, плюнути на Маркса, Енгельса і Леніна. І на історичний матеріалізм. І на Фройда. І на психоаналіз з його заздрістю до пеніса. На шлюб і на сім’ю. І на нацизм, на сталінізм, на тероризм. І на війну. І на класову боротьбу. І на диктатуру пролетаріату. І на соціалізм. На комунізм теж. На пастку рівності. На всі виявлення патріархальної культури. І на всі її організаційні форми. Чинити опір марнуванню жіночого інтелекту. Звільнитися від культури. Протистояти суспільній думці починаючи з материнства, не народжувати дітей для когось. Позбутися діалектики раба і пана. Вирвати зі свідомості переконання про власну неповноцінність. Повернути собі себе саму. Не шукати протиставлень. Перейти на іншу площину мислення заради своєї відмінності. Університетська освіта не визволяє жінок, а лише вдосконалює їхнє гноблення. Геть розсудливість. Тоді як чоловіки завойовують космос, справжнє життя жінок на цій планеті ще має початися. Жінка – інший бік лиця землі. Жінка – Непередбачений Суб’єкт. Звільнитися від гніту, тут, зараз, у цьому нашому сьогоденні. Авторку цих сторінок звали Карла Лонці. «Як може жінка, – думала я, – так мислити?» Я стільки гибіла над книжками, але