Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

   Досі не знаю, як йому сказати про те, що на днях домовилася з Миколою про роботу інструктором з верхової їзди після навчання. Зарплатня така собі, однак, хоч совість вгамую.

   Коли хлопці зібрали усі елементи колії, Тимур почав з’єднувати вагони.

- Ти поїдеш на цьому, - підсовує головний вагон, - тут машиніст.

- Я – машиніст?

- Угу, - бурмоче, розміщуючи вагони на колії.

- А Адам хто?

- Стюардеса.

- Ей! Ми ж не в літку! – лунає за спиною. – Може, провідник?

- Може, - усе, що лунає у відповідь. Схоже, знову доведеться активно лікувати підбите его.

***

- Щоразу однаково паскудно від цієї картини.

   Адам відкидається на підголівник та важко видихає. Накриваю його руку на кермі своєю та теж переводжу погляд на маленьку худорляву постать, яка зникає за дверима дитячого будинку.

- Адаме, - наважуюся завести розмову про те, що штурмує думки уже тривалий час, - можливо, варто розглянути варіанти, які запропонував Макар.

- Камі…

- Дослухай. Артуру точно не потрібен хлопчик, але, можливо, хоча б якась частка людяності у ньому залишилася. Якщо він погодиться на ДНК-експертизу, тоді ми можемо його попросити…

- Ти серйозно? Яка людяність, Каміло? Це не та людина, у якої можна про щось просити і сподіватися на його доброту. Він зробить лише гірше! Просто на зло. Повір, я знаю, про що кажу. І зараз навіть краще, що він не в курсі про ситуацію з Тимуром.

- Чому ти вирішив, що він не в курсі?

- Тому що під час нашої останньої зустрічі він обов’язково позловтішався б над цим! І варіант з твоїм батьком теж відкидаємо відразу! Вибач, Камі, але людина, яка готова була віддати свою доньку, як породисту кобилу, у руки аморального імбецила, керуючись якимись середньовічними правилами об’єднання сімей – теж не вихід. Він і слухати не стане про те, щоб має визнати онука, який провів майже три роки у сиротинці. Твій татко надто перейматиметься власною репутацією, і так маючи в наявності позашлюбного сина. Тіму це непотрібно. І ти не лізь.

- Але немає інших варіантів! Нам доведеться чекати два роки, аби я змогла його забрати! А це місце його вбиває, Адаме! Я думала, у мене серце розірветься, коли перед виходом з дому він запитав, чи можна йому ще трохи залишитися у нас!

   Відчай видирається на волю гучним риданням. Всередині нестерпно пече, змушуючи тіло зігнутися навпіл. Притискаю голову до колін і не можу припинити схлипувати. Чому я не можу бути такою ж холодною, як матір, та байдужою як батько? Чому мені не передалася їхня раціональність та прагматичність? Та ще страшніше припустити, що могла стати такою, як вони…

- Люба, припини… Камі, - зовсім поруч звучить тихий голос Адама. У наступну секунду розумію, що він підхоплює мене на руки, сам вмощується на моє сидіння та розміщує моє тремтяче тіло у себе на колінах. – Не плач… Від цього я відчуваю себе ще більшим невдахою, який намагається прогнати торнадо рогаткою і цілиться у того, кого туди затягнуло. Я не хотів кричати, пробач… Та мене судомить лише від думки, що тобі доведеться хоч з кимось із них зустрітися. Повір, я переймаюся цим не менше і готовий визнати, що я зовсім безсилий. Тому давай поки розраховувати на той час, який можемо з ним проводити завдяки тобі, добре? Поки це єдине, що ми можемо йому дати.

- Угу, - бурмочу в його куртку, намагаючись вивільнити руки, аби стерти сльози із зарюмсаного обличчя. – І я знайшла роботу, - нарешті виривається зізнання у «найдоречніший» момент.

- Що? Яку ще роботу? – обхоплює руками за плечі та відсторонює від себе, знову пронизуючи злим поглядом. Так і знала, що він так відреагує.

- Я так не можу, Адаме. Навіть слово «вдячна» вимовити не можу за усе, що ти для мене робиш – його надто мало. Хоч так я не відчуватиму себе, наче повисла на твоїй шиї і…

- Щоб я цього більше не чув, Каміло! – перебиває суворим голосом. – Викинь ці дурниці зі своєї голови негайно. Немає потреби, аби ти працювала. Краще витратити той час на приємніші речі.

- Які саме?

- Не знаю. На розучування фокусів, в’язання, малювання вітражними фарбами… Або на мене, наприклад. Чи я тобі набрид?

- Несправедлива маніпуляція. Я роблю це заради себе. І часу не відбиратиму. Я погодилася лише на ті години, коли ти відпрацьовуєш свої у комплексі. Після занять з дітьми я зрозуміла, що мені подобається робота інструктора. Це єдине що я вмію і люблю одночасно, тому хочу спробувати. Хоча б на той час, який ти маєш відпрацювати. Я не передумаю, Адаме. І сподіваюся, що ти мене підтримаєш.

- І це ти говориш про несправедливі маніпуляції?

- Я, - притуляюся ближче та пробираюся до його шиї, відсовуючи в сторону комір куртки. Торкаюся губами до гарячої шкіри та вкриваю її лагідними поцілунками.

   Відчуваю, як тіло Адама поступово розслабляється, від чого й моя стурбованість відступає.

- Заборонені прийоми, - гарячий шепіт розносить тілом приємне тремтіння. – Ти сьогодні нариваєшся на покарання, Клементинко.

- Не можу дочекатися, - лишаю цілунок на його губах та вибираюся з чоловічих колін на вулицю. – Пересідай і поїхали. Не хочу запізнитися у перший робочий день. І ще одне…

- Не лякай, - підіймає голову, відчиняючи двері з протилежного боку авто. – Що?

- Кохаю тебе.

***

- Я закінчила, - вигукую практично з порогу, коли заходжу до приміщення, де зберігають корм та сіно для тварин.

- Ну, нарешті! І як? Мозолів не натерла? Куди цілувати?

- Сюди, - тицяю пальцем в губи.

   Винагорода не змушує довго чекати. Адам швидкими кроками долає відстань між нами, підхоплює за сідниці, міцно стискаючи, та жадібно цілує. Гаряче. До запаморочення.

   Розриваю поцілунок, коли відчуваю опору під ногами і намагаюся вгамувати тремтіння в колінах. Розплющивши очі, розумію, що ми тепер у самому закутку, за горою зі складених тюків сіна.