Читати книгу - "Магія без пам'яті , Мiла Морес"

Наступного вечора знову сіла за комп'ютер містера Нотрила, набираю під диктовку текст. Він сидить на дивані, на тому самому місці, де напередодні мене пестив. Закинув ногу на ногу, причому так, щоб кісточка упиралася в коліно. Сидить у розслабленій позі, гортає щось на планшеті, надиктовує мені з паузами, очей не піднімає, тільки посміхається до екрану. Чую періодично звуки від його гаджета, він із кимось листується.

І як тільки встигає на два фронти працювати?

- Містере Нотрил, вас там хтось відволікає, ваші думки плутаються. Ось тут, - читаю те, що записала з його слів. - Нісенітниця якась вийшла. Може, варто закінчити?

- Так, Лаурі, ти маєш рацію. Йди відпочивати.

Сам продовжує сидіти з усмішкою, набирає комусь повідомлення. Я підвелася, збираючись йти, але цікавість глине, хочеться знати, з ким він там листується.

- А можна подивитися телевізор?

- Так, Лаурі, - відповів, навіть не глянувши на мене, він занурений у листування.

Я присіла поряд на диван, включаю телевізор, вдаю, що з цікавістю дивлюся передачу, а сама крадькома поглядаю на екран планшета викладача.

Так і знала. Листується з якоюсь дівчиною. У куточку екрана зверху бачу мініатюру, на ній блондинка. Напружую зір, щоб побачити ближче.

Так-так… Блондинка. Красива, блакитні очі мало не на половину обличчя, волосся лежить вздовж шикарними хвилями. І колір такий натуральний, просто ідеальний.

І що вони там таке веселе обговорюють?

- Містере Нотрил, хочете води чи соку? - Підвелася, попрямувала до холодильника, але зупинилася за спиною викладача, наче чекаю відповідь на запитання, а сама свердлю очима екран, намагаюся прочитати, про що вони там переписуються.

- Ні, Лаурі, дякую, - після довгої паузи він таки відповів. За цей час я встигла прочитати кілька реплік від білявки. Нічого особливо смішного вона там не пише, але відверто закликає містера Нотрила у гості.

Щось вона мені вже не подобається.

Повернулася із напоєм на колишнє місце, потягую через трубочку сік. Тепер і сама залізла в телефон, увімкнула звук, щоб чути було всі сповіщення. На мене посипався град повідомлень. Відкрила перший чат з незнайомим хлопцем. Ось зараз і познайомимося. Пишу йому, він відповідає. Пуста бесіда якась, а не розмова виходить, ще й пише безграмотно, але це неважливо. Головне, що я теж спілкуюся з кимось, мій телефон часто подає сигнали.

- Лаурі, якщо тобі нецікаво дивитися, вимкни його, - викладач киває на телевізор. - Можеш відпочивати, ми вже сьогодні не писатимемо.

- Гаразд, містере Нотрил, - натискаю кнопку на пульті, навіть не взявши його в руки. Телевізор вимкнувся. - Нудно просто, не знаю, чим зайнятися.

- А чим би ти хотіла зайнятися? – раптом і на мене звернув увагу.

- Не знаю навіть... Але у вас там побачення намічається, - киваю на його планшет, - думаю, і мені варто вже сходити кудись. Ось саме Керем запрошує. Симпатичний хлопець. Хочете покажу?

- Який ще Керем? Лаурі, ти ж вирішила чекати на свого призначеного.

- Я не говорила такого. Це ви самі так вирішили, а мені хочеться розважитися, - встаю з дивана. - Гаразд, піду до себе. Добраніч.

- Стривай, Лаурі. Куди ти зібралася?

- До себе. А що?

- Не варто йти на побачення з тим, кого не знаєш. Тим більше якщо ти познайомилася з ним в інтернеті.

- Та що ви, містере Нотрил... Це хлопець із третього курсу, з нашої академії. Я його бачила кілька разів. Такий високий темноволосий красень, і очі, здається, сірі, глибокі... Чого мені боятися?

- Лаурі, - командний тон, - ти вже забула, чим все обернулося минулого разу? – краще б не нагадував.

- То й що мені тепер взагалі ні з ким не зустрічатися? Адже хочеться. Я ж дівчина. Мені потрібна увага, ласка… Розумієте?

- Лаурі, - м'язи на його обличчі грають, - що ти задумала?

- Нічого, містере Нотрил. Ви спілкуйтеся собі із цією блондинкою. Красива така. А я піду.

- Так, Лаурі, ану сядь.

- Чого це ви мені наказуєте? У свій час я вам не повинна підкорятися.

- Хочеш пограти? - Він усміхнувся і підняв брову.

- У що? - Ой, щось стиснулося у мене в животі, ой, кольнуло, волога потекла на трусики.

У його руках опинилися два джойстики.

Трохи розчарована.

- У мене є приставка. Сідай. Тримай джойстик. Вмієш ним користуватися?

- Ні.

- Тут усе просто. Дивись, – пояснює мені, куди натискати, що треба робити. Паралельно на екрані запустилася гра.

Повірити не можу…

Містер Нотрил грає у стрілялки! Дивлюся на нього збоку, а він усю увагу віддав грі. Усміхається, примовляє щось, пояснює мені, які коробочки треба підбирати, а які краще оминути. Мій персонаж у грі біжить за ним, повторює маневри, десь ми відстрілюємося від монстрів, перестрибуємо перепони, знову стріляємо, тікаємо, збираємо бонуси.