Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

собі, ні синові. Поїли так, як не їли ніколи, — екзотичних десертів, шербету й морозива. І продовжили подорож, щоб аж у Криму зупинитися. Й розбили на піщаному березі намет. «Це море», — потягнувсь Сакидон. І плавали вони у водах і його вчили. Засмагали на сонці й вилежувалися в наметі. А коли назасмагалися, вирушили назад, із півдня на північ, тіль ки тепер іншим шляхом, зиґзаґами — світу побачити, через Бендери і Чебоксари, де овочів-фруктів неміряно, а полиці вгинаються під вагою рулетів та ласощів, квас же тече ріками, про пиво не кажучи.

І так воно й було. І повернулися додому в сутінках. Зморила його дорога, найбільше ж, одначе, враження. І страви сподобалися. Перцю і баклажанів навезли, помідорів та кавунів. Заснув він на руках Калістрата. Зняв його Калістрат обережно, на ліжко поклав і ковдрою зверху накрили.

Такою була його перша мандрівка до моря.

Якби такий художник, як Жора, народився під щасливішою зіркою, його полотна висіли б у картинних галереях і приватних колекціях, за них вигукували б суми на аукціонах, їх викрадали б грабіжники, вирізаючи з масивних рам, аксесуари його вбрання і приватного побуту цінувалися б не менше, ніж зуби його нового приятеля, якого він щойно набув. Музейні ґіди, згуртувавши навколо себе зграйки туристів, цвірінькали б різними мовами його біографію, творчі фази й обставини — коли він тільки встигав творити в наш метушливий час, геній?

Полотна, що їх малював Жора, висіли на входах до кінотеатрів, властиво до двох, в яких він за сумісництвом працював художником-оформлювачем. Їх ніхто не вирізав із рам, в яких вони приваблювали глядачів. Їх могла пошкодити тільки негода, злива і вітер, хльостаючи по напнутому полотну. Внизу Жора каліграфічними цифрами виводив години кіносеансів.

За винятком кількох, що їх подарував знайомим, життя намальованих ним шедеврів тривало рівно стільки, скільки йшов фільм, плюс час, який вони висіли, анонсуючи. Він використовував полотно знову і знову, змиваючи нанесені фарби, цілком спокійно й рутинно, далекий від думки нагромаджувати їх і в без того тісній комірчині, від веденій йому для малювання.

Заробленого ставало на прожиття і визнання у вузькому колі місцевої інтелігенції молодшого покоління, оскільки кінотеатри відвідувалися добре, часто до кас стояли черги — ще довші, ніж по худющі курячі стегна, що їх відпускали о чотирнадцятій тридцять. Він навіть діставав квитки для знайомих, нічого за це не вимагаючи. Кіномистецтво процвітало, Жора був поміж перших, хто переглядав новий фільм, що викликало до нього повагу.

Віра в мистецтво тривала рівно сім років, сім клятих щасливих років, після чого раптово і різко занепала. Кінотеатри спорожніли, ще якийсь час у них демонстрували еротику, а то й відверту порнуху, Жора малював голих тьолок, проте навіть вони не могли врятувати надію, що танула на очах, доки просторі приміщення розтяглися на осідки фірм, салони, більярдні та інші клуби, перетворились на офіси політичних партій, або їх просто закрили й вони роками простоювали, вкриваючись вологістю і грибком. Художника-оформлювача ніхто не потребував.

Із закритого простору кінотеатру життя викинуло Жору на відкриту усім вітрам вулицю, де шахрували наперсточники і цигикав сліпий музика і де, на відміну від кінотеатру, панувало сяке-таке велелюддя. Жора прилаштувавсь на майдані, малюючи портрети перехожих, усіляких роззяв, ласих половити витрішки, — рідко хто робив у нього замовлення.

Так сталося, що більшість його клієнтів була підозрілої, але тим колоритнішої зовнішності. Він портретував їхні мармизи, які приваблювали його, без жодних слів розповідаючи найнесподіваніші історії.

Останню картину Жора намалював рік тому. «Сидиш», — запитав його тип, із тих, які вивертають у повітрі пальцями. Такі належали до його поодиноких клієнтів. «Є дільце, — мовив тип. — Чо сидіти. Так і дурак може». Підвівши погляд, Жора чекав, нічого не кажучи. «Картінку нарисувати. Як? — запитав тип. — Можна?» — «Залежно яку», — відповів, зволікаючи, Жора. «Монументальну, — пояснив тип. — Башляю, не пошкодуєш».

Жора намалював картину, якій замовник дав назву «Гульбан», що Жора і вписав унизу. «Ініціальчики худож-ніка», — прорипів тип, і Жора нашкробав кілька літер. «Год і мєсто», — Жора вписав рік і місце.

На картині було зображено букет колоритних мармиз. «Сиди і нічого не слухай. Щось почуєш, можуть вуха відрізати. Єсть тут такіє дєятєлі». Жора малював, з головою поринувши у свою стихію.

Картина вийшла на славу. «Ну как, рєбята?» — запитав тип, презентуючи її своїм кумпанам, які вшанували її схвальними, щоб не сказати захопленими вигуками. Замовник відрахував гроші. «Ви по... помилилися», — мовив, затинаючись, Жора. «Папа нє ашибаєцца», — сказав замовник, і Жора тремтячими руками сховав півтори тисячі доларів до внутрішньої кишені піджака. «Гєній, — сказав гордо замовник, випроводжаючи Жору. — Пікассо. Через сто років висітиме в Єрмітажі».

Мабуть, вони все-таки заїхали далі, ніж гадали, далекодалеко, де не було вже ні Євпаторії, ані Саків, — туди, де ростуть пальми і виглядають з води булькатими очима крокодили. Можливо, це було іншого разу, а того першого вони справді побували в Криму, на берегах, що їх омивають хвилі Чорного моря. Хіба не верталися через Бендери і Чебоксари? Хіба не везли баклажани і кавуни, помідори та яблука? Хіба не заливали в бак квас замість бензину й автомобіль весело котився, попиркуючи?

Здавалося, відколи в них з’явився автомобіль, нехай такий, з дерев’яними колесами і сам дерев’яний, вони поклали надолужити всі ті подорожі, про які кожний із них і всі вони разом мріяли. Не дивно, що спочатку вирушили на море — те, що Чорне, й найкраще на світі, а піски його — найм’якші і найтепліші. Тепло- привітні, вони уприємнювали лежання, особливо як вийти з води і солодко простягнутися.

Для найкращого на світі моря не треба закордонних паспортів, яких вони ніколи не мали. Досить вирушити рано-вранці, коли осідає роса, а вже ввечері, ще не сховається сонце, припаркувати автомобіль і досхочу плюскатися в солоних обіймах, що відкриваються всім, хто їх прагне. Чорне море — найгостинніше з усіх морів. Одначе цього разу вони заїхали набагато-багато далі.

— Пальма! — вигукнув Калістрат. — Я бачу пальму!

— І я бачу пальму! — заверещав Петя.

— Я бачу три пальми, — сказав Іполит.

— А ти бачиш пальми? — запитав Коля.

— Ці дерева називаються пальмами, — пояснив Ка-лістрат, показуючи на стіну павільйону, розмальовану невизначеними деревами.

— Бачу, — відповів він.

— Що це означає? — запитав Коля.

— Що ми в Африці, — здогадався Петя.

— Не ходіте, діти, в