Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

— Дайте мені хтось іще свою гітару!

Музиканти кинулися передавати йому інструменти, збиваючи одне одного з ніг. Він нервово спробував один, другий. Але вони здавалися якимись пласкими. Насправді епітет «пласкі» їм би навіть полестив.

Контингент Гільдії музикантів застовбив за собою зону попід сценою, роздаючи будь-кому, хто наважувався наблизитися, болючих стусанів.

Пан Шпень кривився.

— Не розумію, — цідив він, — це ж повний несмак. Усе однакове. Це просто шум. Що вони в цьому знаходять?

Ранцерот, який перед тим двічі стримувався, щоби не притупувати в такт, відповів:

— Це ми ще не чули головних артистів. Цей-во. А ви певні, що справді хочете їх...

— Це наше право, — наполіг Шпень. Він озирнувся на глядачів, які волали на пуп. — А там-он сосиски в булках продають. Комусь, може, сосисочку? Сосиску? — Представники гільдії закивали. —Добре. На три сосис...

Глядачі радісно заверещали. Зазвичай люди так не аплодують. Аудиторія вибухнула оплесками — уся враз, однією нищівною хвилею, і всі одночасно роззявили роти.

Бескид видерся на сцену, помагаючи собі руками. Всівся за свої камені й розгублено подивився кудись убік за лаштунки.

Виблискуючи шоломом у світлі сцени, вийшов Толоз.

Мабуть, на цьому все мало скінчитися. Гном озирнувся й сказав щось, що розчинилося в загальному гаморі, а тоді стояв мовчки, ніяково дивлячись на натовп, доки крики поволі не вщухли.

Паді вийшов на сцену непевно, ніби от-от заточиться, ніби його щось штовхає у спину. До того панові Шпеневі здавалося, що волати гучніше глядачі не здатні.

А тоді зрозумів, що вони радше схвально шепотіли, як порівняти з тим, що коїлося зараз.

Це тривало весь час, доки хлопець мовчки стояв на сцені, опустивши голову.

— Але ж він нічого не робить, — прокричав Шпень у вухо Ранцеротові. Він почувався, ніби атеїст, який випадково забрів у церкву під час обряду причастя.

Оплески не вщухали. Вони зазвучали з подвоєною силою, коли Паді підніс руки до гітари.

— Він нічого не робить! — кричав Шпень.

— Він лишається поза нашою юрисдикцією, пане, — прокричав йому в відповідь Ранцерот. — Ми не зможемо звинуватити його у виконавстві поза гільдією, якщо він нічого не виконуватиме!

Паді глянув перед собою.

Він дивився на глядачів так пильно, що Шпень аж виструнчився й витягнув шию, щоби зрозуміти, куди це хлопець так вдивляється.

Там нічого не було. Порожнє місце просто перед сценою.

Люди навколо на голови одне одному вилазили, але там було порожньо — на цій крихітній ділянці трави перед сценою. Чомусь Паді прикипів поглядом до того місця.

— А! А! А!..

Шпень затиснув вуха долонями, але гамір був такий, що крики натовпу відлунювали йому в голові.

А тоді все поволі, ніби шар за шаром, затихло. І простір заполонило звуком, який утворюється, коли величезний натовп зосереджено мовчить і намагається триматися якомога тихіше, а це чомусь видалося Ранцероту навіть небезпечнішим за відчайдушні оплески.

— Підвода чекає?

— Так, пане Толозе.

— І коні вгодовані?

— Як ви наказали, пане.

— Добре.

Запала оксамитова тиша. Їй притаманна була всмоктувальна властивість — як-от тиша в кабінеті патриція, у святих місцях і глибоких каньйонах — вона збурювала нестерпне бажання кричати, співати, вигукувати своє ім’я.

Ця тиша ніби вимагала: «Заповніть мене».

Десь у пітьмі попереду хтось кашлянув.

Асфальт почув, як хтось сичить його ім’я з бокових лаштунків.

Украй неохоче він бочком посунувся до темних лаштунків, звідки йому нервово махав рукою Нудль.

— Про торбу пам’ятаєш?

— Так, пане Нудлю, я поклав її...

Нудль підніс вище два дуже важелезних на вигляд мішки.

— Оце туди висип і будь готовий звалювати якнайшвидше.

— Так, добре, пане Нудлю, от і Толоз казав...

— Ну ж бо, бігом!

Толоз розглянувся довкола. «Якщо я зараз кину сурму, скину шолом і кольчугу, — міркував він, — то будуть шанси вибратися звідси живим. Що він собі думає?»

Паді поклав гітару й пішов за лаштунки. Він встиг повернутися, перш ніж глядачі второпали, що відбувається. У руках у нього була арфа.

Толоз стояв до нього найближче й чув його шепіт:

— Ллише разочок. Дозволлиш? Ще один тілльки раз. А тоді зробллю все, чого ти хочеш, добре? За все запллачу.

Гітара озвалася кількома нерозбірливими акордами. Паді додав:

— Я серйозно, повір.

Ще акорд.

— Один разочок.

Паді всміхнувся до порожнього місця серед глядачів і заграв.

І кожна нота бриніла, мов дзвін, і була чиста, мов сонячний промінь, який проходив крізь призму мозку й розкривався віялом із мільйона відтінків.

У Толоза відвисла щелепа. І музика розквітла в його свідомості. Це була інша музика, хоча й зайшла вона крізь двері, відчинені Музикою, Що Качає. Ноти спадали водоспадом, і в його пам’яті постали образи шахти, де він народився, і запах томського хліба, що його мама відбивала на ковадлі, і тієї миті, коли він уперше почувся закоханим[32]. Він пригадав життя в печерах під Мідною Горою, і як місто покликало його до себе, і він відчув, що найдужче у світі прагне опинитися вдома. Він і гадки не мав, що люди здатні творити музику шахтової глибини.

Бескид відклав молоточки. У його забиті корозією вуха потрапляли ті самі ноти, та в пам’яті виринали образи кар’єрів і кам’янистих рівнин. Коли мелодія заполонила його розум, мов димова завіса, він пообіцяв собі, що щойно все це скінчиться, він конче поїде додому, до своїх, побачитися зі старенькою мамою й більше ніколи від неї не поїде.

У голові пана Нудля мимохіть виринали дивні, моторошні думки: що нібито не все на світі можна купити й продати.

Викладач новітніх рун постукав по кришталевій кулі.

— Звук ніби трохи бряжчить.

— Ану посунься, мені не видно, — озвався Декан. Викладач сів на своє місце. Усі зосереджено дивилися на крихітне зображення в кулі.

— Це взагалі не схоже на Музику, Що Качає, — завважив Скарбій.

— Ану цить, — гиркнув Декан, а тоді розчулено висякався.

Це була сумна музика. Але сум був її бойовим знаменом. Вона ніби промовляла: «Усесвіт ловив вас, але не спіймав».

Декан — вразливий, мов той кавалок теплого воску, — замислився, чи не час йому опанувати губну гармоніку.

Остання нота завмерла в повітрі.

Оплесків не було. Глядачів ніби прибило до землі думками й спогадами, що постали з темних нетрів розуму.