Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

- Звичайно, геометре.

- Жінка з рис свого обличчя, зі своїх вій та вуст, які поки що є матеріалами без значення, абсолютно легко вибудовує тобі незрівнянний шедевр, і, побачивши таку усмішку, ти перебуваєш у мирові речей і вічності любові. Потім руйнує свій шедевр протягом часу, потрібного тобі, щоб окреслити якийсь жест і замкнутися в іншій батьківщині, де в тебе з’явиться бажання вигадати пожежу, від якої ти, рятівнику, врятував би її, такою вона б видавалася патетичною. Чому я повинен зневажати творчість жінки тільки тому, що вона не лишає слідів, якими можна збагатити музей? Я вмію сформулювати щось про збудовані собори, але й вона будувала мені собори…

- А чого вона навчила тебе про відносини між лініями?

- Об’єкти пов’язані мають невелике значення. Спершу треба навчитися розуміти зв’язки. Я вже старий. Отже, я або мав дивитись, як умирає моя кохана, або зцілити її. Настала мить, коли кохана, схиливши голову на плече, відмовилася від запропонованої чашки молока, наче немовля, що вже розірвало зв’язки зі світом і відмовляється від груді, бо молоко стало гірким йому. Вона всміхнулася, немов вибачаючись, бо завдала тобі прикрощів, не беручи їжу з твоїх рук. Вона вже не має потреби в тобі. Ти підходиш до вікна приховати свої сльози. За вікном поля. Ти відчуваєш, наче пуповину, свій зв’язок із речами. Ниви з ячменем і пшеницею, цвіте помаранчеве дерево, що готує поживу для твоєї плоті, а сонце споконвіку крутить млинок фонтанів. До тебе долинає гуркіт возів з акведуку, який будують і який угамує спрагу міста, будують замість старого, вже підточеного часом; або ж просто перестук двоколісного воза чи тупіт віслюка, що ступою везе покладені в’юки. Ти відчуваєш кругообіг універсального соку, що надає речам тривкості. Ти повільно повертаєшся до ліжка. Витираєш лискуче від поту обличчя. Кохана ще тут, коло тебе, але мов відсутня, бо вмирає. Поля вже не співають для неї своєї пісні акведуку в процесі будівництва, або двоколісного воза, або тупоту віслюка. Запах помаранч не існує вже ані для неї, ані для твого кохання.

Тоді ти пригадуєш своїх друзів, що колись любили одне одного.

Один прийшов до другого, серед ночі, внаслідок простої потреби в його жартах, порадах або просто в його присутності. Їм бракувало один одного, коли хтось їхав у подорож. Але їх розсварило безглузде непорозуміння. Здибавшись на вулиці, вони вдавали, ніби не бачать один одного. Диво полягало в тому, що вони анітрохи не шкодували. Жаль за любов’ю - це любов. Але те, що вони отримували колись один від одного, вони вже не отримували ні від кого у світі. Адже кожен жартує, радить або просто дихає по-своєму, а не якимсь іншим способом. Отже, тепер вони стали мов позбавлені, зменшені, але були нездатні признатися в цьому. Водночас вони немов пишалися й почувалися мов збагачені вивільненим часом. Вони ходили вздовж яток, кожен сам по собі. Вони вже не марнували свого часу з приятелем! Вони відмовлялися від усяких зусиль, які могли б знову пов’язати їх із коморою, де вони черпали свою поживу. Адже та їхня частина, яка живилася нею, відмерла, тож як ця частина могла б вимагати її, якщо вже не існувала?

Скажімо, ти садівник. Ти бачиш, чого бракує дереву. Не з погляду дерева, бо з погляду дерева йому нічого не бракує, воно досконале. А з твого погляду Бога на дерево, яке в потрібних місцях треба прищепити. Ти зв’язуєш розірвану нитку і пуповину. Ти примирюєш. Тепер вони знову сповнені свого завзяття.

Я теж примирився і знав свіжі світанки, коли кохана просила козячого молока й м’якого хліба. Ось ти нахилився над нею, підтримуючи однією рукою потилицю, а другою піднімаючи чашку аж до блідих вуст, і дивишся, як вона п’є. Ти шлях, засіб і перехід. Тобі здається не те що ти годуєш її і навіть не те що лікуєш, а ніби знову пов’язуєш із тим, чим вона була,- з нивами, врожаєм, фонтанами й сонцем. Відтепер трохи й для неї, сонце обертає млин і виспівує у фонтанах. Трохи й для неї будують акведук. Трохи й для неї гуркоче двоколісний віз. Цього ранку вона тобі видається мов дитина, що прагне не глибокої мудрості, а радше новин про дім, іграшки та друзів, ти кажеш їй: «Слухай…» Вона пізнає віслюка, що тупотить. Сміється і обертається до тебе, свого сонця, бо спрагла любові.

Я, старий геометр, теж ходив колись до школи, бо є тільки ті відносини, про які ти думав колись. Ти кажеш: «Однаково…» І запитання вмирає. Я повернув одному чоловікові прагнення мати друга: я примирив його. Я повернув жінці бажання випити молока і прагнення любові. Я сказав: «Однаково…» Я зцілив її. Сформулювавши певний зв’язок між каменем, що падає, і зорями, що іншого я зробив? Я кажу: «Однаково…» Сформулювавши певні відносини між лінями, я сказав: «У трикутнику те або те - річ однакова…» Отак від смерті запитань до смерті запитань я потихеньку йшов до Бога, в якому вже не ставлять ніяких запитань.

Попрощавшись із приятелем, я йшов повільною ходою, я зцілив себе від своєї люті, й завдяки тому, що я вибрався на гору, настав справжній мир, що не є ані примиренням, ані зреченням, ані сумішшю, ані поділом. Адже там, де вони бачили суперечність, я бачив умову. Мій примус становить умову моєї свободи, мої правила проти любові становлять умову любові, й так само мій любий ворог - це умова мене самого, бо корабель не має форми без моря.

Ворог примирений у ворогу примиреному - але ворог новий у новому ворогу,- я теж ішов уздовж схилу, по якому видирався вгору до спокою в Богу,- знаючи, що для корабля не йдеться, щоб стати поблажливим до нападів моря, а для моря - щоб стати лагідним до корабля, бо в першому випадку корабель потоне, а в другому - виродиться в плоскодонку для праль білизни,- знаючи, що важливо не згинатися, не йти на угоди облудної любові під час нещадної війни, що є умовою миру, покидаючи по дорозі мертвих, що є умовою життя, визнаючи зречення, що є