Читати книгу - "Відьомська доба"

Увечері почалося стовпотворіння на вокзалах.

Якась віщунка, що от уже півстоліття не виходить зі сирого підвалу в передмісті Віжни, повідомила про початок «Часу Відьом» — це для пересічного громадянина прозвучало як кінець світу. Звинувачуючи владу — відомо-бо, що відьма-матка ніхто інша, як коханка Великого Інквізитора…

Офіційним повідомленням не вірили.

За квиток третього класу платили ціну золота. На перонах репетували діти — у ці дні всі вони відчували страх і прокидалися по ночах із криками. Дорогами тягнулися валки машин і автобусів. Віжна порожніла на очах.

Вулицями крутився чорний дим. Прокляті кулі спалили цілі квартали — уся пожежна служба Віжни день і ніч стояла на вухах. Пожежі не бажали вгамуватися; опікові центри переповнились.

Пікети та демонстрації були заборонені державною Радою — тому людей, які прийшли вимагати захисту до Палацу Інквізиції, розігнали струменями води.

Зробила свій внесок і природа: посеред літа вдарили осінні холоди. Липневі квіти померзли за одну ніч.

Герцоґ затвердив постанову про введення у місті надзвичайного стану. Старж підписав наказ про арешт усіх без винятку Віженських відьом.

На перехрестях встановлювали кам’яні плити із зображеннями знака Пса. З міського центру ритуальних послуг вилучили всі камені для надгробків, у підвалах Палацу над ними працювали п’ятеро потужних маркованих Інквізиторів; знаки мали послабити відьомську силу. Місто, заставлене плитами, нагадувало величезний цвинтар; Клавдій не тішив себе надією на ефективність подібних заходів. Невеличка незручність на ЇХНЬОМУ шляху — ось і все…

Арештованих відьом вивозили в критих вантажівках. Неініційованих; діючі отримували вирок протягом доби. Конвоїри вимагали преміальних за ризик, бо при двох випадках втечі вбили трьох і чотирьох скалічили; кати потребували поповнення, бронежилетів і знову-таки преміальних. «Це дешевше, аніж платити пенсії нашим сім’ям».

Міністр фінансів довго скнарився, але за допомогою герцоґа Клавдію вдалося витиснути кошти; ні радости, ні задоволення…

«Бо матка… зачаїлася так близько, що я не можу спати. Сьогодні я зійдуся з нею…»

— Патроне, Юліан Мітець дзвонить вам уже другий день. Особиста справа. З’єднати?

— Треба було доповісти раніше. З’єднай.

Клацання у слухавці.

— Так, Юле, це я…

— Клавдію… Сили небесні, Клаве, я вже не сподівався до тебе…

— Зараз важко, Юле. У мене хвилина часу… Я слухаю.

— Клаве, я… ти можеш сказати мені, що відбувається? Усі збожеволіли, ніхто не вірить звітам, відьми… Клаве, хоч натякни… Забиратися? За кордон? Але, кажуть, там теж…

Клавдій присклепив повіки. У скло лупцював холодний дощ. Навіть зі снігом.

— Немає потреби їхати… Сиди в себе. Тільки до Віжни не потикайся. І Назарові не дозволяй… Все обійдеться, не бійся.

— Ти серйозно? Ти ВПЕВНЕНИЙ?

— Вибач, справді немає часу. Зустрінемось… Запасися вином. Бувай.

— Так… так, вибач. До побачення.

Слухавка на важелі.

А що на серці?

Йому було неприємно, що Юліан не спитав про долю Івги.

Хоча, яка була б відповідь? «Я сам потурбуюся про її долю, як потурбувався про долю всіх Віженських відьом»?

Спочатку був напад на конвой партії неініційованих відьом. Десять здоровезних хлопів, озброєних клюшками та парою дамських пістолетів, протягом восьми з половиною хвилин звільнили відьом, які потім як крізь землю провалились. Конвоїри присягались, що чули сміх, як у метро, а бритоголові громили відкидали тіні струнких, довгокосих жінок; Клавдій водив долонею над картою передмість, вислуховував доповіді районних Інквізиторів і час од часу кидав опергрупу до віддаленої, нічим не примітної місцини.

Двічі знаходили ще теплі гнізда. Тричі облава виявилася вдалою — захопили двох досвідчених і чотирьох свіжоспечених.

Від колишніх — звичних для Клавдія, підступних і прямолінійних, боязких і відважних відьом «мирного часу» — цих «добродійок» відрізняла повна байдужість до власної долі. Вони лишалися байдужими до обіцянь і тортур, їх не цікавили терміни власної страти. Навіть «новенькі», ініційовані всього кілька днів тому, не мали у своїх душах нічого людського. На слова «нероджена мати» очі їхні спалахували жовтим кпином — і це був єдиний доказ того, що полонянки не глухі.

Клавдій не намагався зазирнути за допомогою Івги у світ їхніх спонук, виправдовуючися тим, що метод «перископа» неефективний; насправді ж виною цьому була огида до цих «нелюдей у людській подобі» та небажання занурювати в них Івгу. Хтозна, як відіб’ється на дівчинці…

Наступною подією виявилося затримання «стриптизерки» дуетом молодих перспективних Інквізиторів. Це її він підозрював у тому, що…

На цю думку його наштовхнув її шалик. Не сам собою, а те, як вона колисала його. Мати. Матка. Нероджена, але, можливо, вже народжена.

Вона криво всміхнулася, вітаючи ворога, який уже одного разу поступився їй; це була небувало могутня щит-відьма, і не більше. З «колодязем» вісімдесят п’ять, залізним захистом і професійною безсоромністю нічної танцюристки.

— Твоя мати зреклася тебе, Аню.

Ні, він не збив її з пантелику. Бодай на мить. Знову зневажлива посмішка.

— Інакше чому вона віддала тебе до моїх рук? Ти помреш сьогодні.

Байдужість.

— Де ВОНА, Аню? Де твоя мати? Вкажи мені шлях — вона не буде проти.

— Ти так хочеш цього?

Голос відьми, від якого затремтіли вартові в кутах. Пронизливий, вібруючий, насмішкуватий.

— Ти помреш, Великий Інквізиторе.

— Всі помруть.

— Усі — також, але ти раніше… на вогнищі. Нероджена мати чекає тебе… буде чекати.

— Чекає — чи тільки збирається?

— Ти