Читати книгу - "Львів самотніх сердець"

…Олеся Духманович приїхала до Львова увечері 24 листопада 2004 року.

Ще кілька днів тому вона не збиралася подорожувати: на носі зимова сесія й страшний залік з порівняльного релігієзнавства, предмету, який читав дуже лютий дядечко.

Але раптом, на телефон коменданта в гуртожиток подзвонила львівська бабуся Олесі.

— Приїдь до Львова, — просила вона. — Приїдь, рідненька! Коли ще я тебе побачу? Може, цей рік останній…

Взагалі бабуся про «останній рік» говорила вже кілька років підряд, але Олеся вирішила приїхати. Вона сама скучила за лев’ячими пагорбами.

А порівняльне релігієзнавство можна підучити і в бабусі, притулившись спиною до кахельного боку польської грубки, лише недавно переведеної із дров на газ.

Олеся зійшла з поїзда. По дорозі їй стрілися клоуни й люди в жовтогарячих ковдрах. Вони були обкурені й схвильовані.

Сівши в шостий трамвай, Олеся помчала на стару польську вулицю, що нині носила ім’я Мельника. Трамвай затягувало на різких поворотах, здавалося, що він зараз от-от зійде з рейок. У магазинах уже вмикали підсвітку. Підручник гулко борсався в сумці.

— Почитаю завтра, — подумала дівчина. — Ще встигну.

У квартиру бабусі, маленьку, відокремлену з колишньої комуналки, вела брама — парадні ворота, двостулкові, вирізані з міцних дубових панелей. Ручки їм заміняли лев’ячі голови, що тримали у пащах металеві кільця.

Олеся вступила на широкі, з низькими гладкими східцями, кручені сходи, опираючись на зручні, теж гладкі, поручні. Зненацька їй на голову впав здоровенний чорний коцур. Звалився він тихо, акуратно, без неодмінного скреготу пазурів об поручні й відчайдушного нявкоту.

Спершу Олеся навіть не зрозуміла, що трапилось, тільки відчула, що стало важко нести голову. Кіт влігся, згорнувшись в клубок, і не збирався злазити.

— Ой, а що це за чорний берет у тебе? — запитала бабуся в Олесі.

— Берет? Чорний? — Олеся торкнулась голови.

Кота не було, замість нього лежав чорний оксамитовий берет.

— Купила на барахолці, — сказала вона, щоб не злякати бабусю.

Олесі здалося, начебто берет смикнув хвостиком і ледь чутно нявкнув. У бабусі було спокійно, тепло. Грівся старовинний фаянсовий чайник, розмальований великими синіми трояндами, на столі стояли улюблені Олесині чеські горнятка — бежеві з рожевувато-сріблястими візерунками.

— Їж, їж, — бабуся підсунула до неї великий таріль з тортом зі збитих вершків та шоколадної крихти.

Далі Олеся пам’ятала тільки те, що лягла спати в нішу.

О, благословенний польський будинок! Що там тримали за Пілсудського — кошики з брудною білизною чи піаніно?!

Снилося їй щось несусвітне. Берет ожив, занявкав (зовсім Булґаков!), заговорив на чистій російській мові про колишнього домовласника, Генрика Ебера, чиє ім’я вибите на кахельних плитах у під’їзді й у ванних кімнатах. Потім в чорного берета проступив єврейський акцент. Смішно, але Олеся ніколи не знала, як звучить цей акцент. Вона розуміла слова коцура, який вів її кудись далеко по коридору до чорних сходів.

— Я не хочу на чорні сходи, — прошептала дівчина беретові. — Там сусіди згори план курять.

— А ми за дверці, за дверці, он туди! — ласкаво промуркотів котисько, виростаючи на очах.

— Які дверці? Навіщо? — впиралася Олеся.

— У пеклі, як і кожному закладі громадського призначення, — пояснив кіт, — є день відкритих дверей, йом далетот птухот. І сьогодні він настав. У цей день усі душі, які перебувають між раєм і пеклом, які не потрапили ні туди, ні сюди, повинні вийти крізь двері й спробувати змінити свою долю.

— Маячня якась, — буркнула вона, — не вірю. Я сплю, і мені сниться…

Коцур привів Олесю до стіни, обклеєної шпалерами десятилітньої давнини.

У стіні утворилася діра, ніби з неї випало кілька цеглин, з нерівними, обпаленими краями, і з неї почали виходити примари.

Може, це були люди, але старомодні й наче порвані, із блідими обличчями. Першим межі пекла покинув пан Франк, тезко чорнокнижника Якуба з Меджибізького лісу. На шиї в нього сидів горностай у зимовім убранні: біле тільце, чорненька половинка хвоста. Червона турецька феска була прибита до черепа цвяхом, і по фесці до скроні стікав свіжий червоний струмок.

Франк тягнув якийсь дивний стілець з полірованого чорного дерева.

Сидіння його, якраз посередині прорізали зміїні хребці, від яких розходилися кобрячі вигини. Ніжки стільця теж нагадували змій, а одна з них прикрасилася єхидною головою демона, схожого на бульдога, з потужними щелепами й виряченими очима. Франк озирнувся й сів на свій стілець.

За ним пішли непоказні люди, схожі, як адепти однієї секти. У руках вони тримали свічники, сплетені із трьох змій з ямками в головах.

— Це його соратники, — шепнув Олесі чорний кіт, що знову перекинувся на берет.

НАПРИКІНЦІ приїхала гарна, хоча й бліда жінка із чорним волоссям.

— Єва, дочка й наложниця Франка, —