Читати книгу - "Львів самотніх сердець"

…Ясмина, ні на що особливо не розраховуючи — стільки докторів намагалися вилікувати її очі! — купила в мандрівника флакончик із краплями, і, записавши, коли слід закапувати їх, пообіцяла це зробити. Ахмед провів Якуба до арки, що веде у дворик Староєврейської вулиці, і з тих пір його більше не зустрічав. Ясмина акуратно закапувала краплі, вважаючи, напевно, що синові трапився мандрівний шарлатан, який дав пляшечку зі звичайною водою.

Якуб так і не довідався, що вродлива туркеня, якій він дав флакон з очними краплями, стала бачити. Ясмина прозріла раптово, сама того ніяк не очікуючи. Увечері, несучи свічку, вона помітила, що бачить неяскраве світло.

Це її дуже здивувало: в очах завжди була чорнота. Подумавши, що вона захворіла й світло просто ввижається, Ясмина лягла спати. Фатиха в ті дні вдома не було — поїхав до Кракова за товарами для крамниці.

Але і вранці світло не зникло. Так тривало кілька днів підряд, з кожним днем чорноти ставало менше, а світла, навпаки, більше. До повернення Фатиха вона вже розрізняла контури предметів. Ясмина зізналася, що сліпота її повільно тане, немов сніг на яскравому березневому сонці, і вона розуміє, де чорне, де біле. Фатих був вражений. Візит дивного чоловіка в лисячій шапці, що розмовляв по-польському, відразу нагадав йому «втішанки» для сина. Фатих ретельно вивчив напис на пляшечці з краплями, понюхав його, а потім пішов до гера Брауна, власника аптеки «Під срібним оленем». Він, таємний помічник львівських алхіміків, повинен знати всі лікувальні краплі, зілля й еліксири, вирішив турок.

Однак гер Браун — дарма що чудовий фармацевт, який не один рік вчився — нічого йому не пояснив.

— Це трави, джерельна вода… — розвів руками німець. — Шарлатанством не назвеш, але й від медичної науки далеко. Краще б ви її до Німеччини повезли…

Здивований Фатих вирішив зачекати. Минуло кілька місяців, і Ясмина завдяки краплям Якуба повернула собі зір, не дуже сильний, але цілком достатній, щоб не налетіти на гострий кут або потрапити під колеса екіпажу. Тепер вона була не сліпою, а всього лише короткозорою.

Здавалося б, ніби в турецькому Кам’янці, що нагадував йому рідний Ізмір, з галасливими базарами й високими мінаретами, Леві Міхаель Цві абсолютно щасливий. Адже це Османський султанат, його будинок, з яким його — як і всіх турецьких євреїв — пов’язують незримі узи причетності.

Проте Леві згадував Львів. Тих кілька років, що він провів у пошуках загадкових манускриптів Езри д’Альби, зробили його правдивим львів’янином, палким шанувальником сірої бруківки польських вулиць, лабіринтів східних двориків, піскових зрізів Змієвої гори й старого Високого Замку. Леві полюбив навіть омелу, що чіпко обплутує галицькі дерева, і блідо-зелені папороті, що проростали у вогких закутках, чиї молоді пагони розгортались, ніби священні єврейські сувої.

— Чому ти сумуєш? — запитала пані Сабіна, колихаючи на руках маленьку донечку Лейлу-Каролю-Маґду-Авґусту (як і годиться знатній польці, дівчинку нарекли відразу чотирма іменами).

— Сумую за Львовом… — відповів Леві.

— Не говори про це, — зітхнула вона. — Добре було б повернутися туди! Ти ж знаєш, що для П’ястів немає нічого неможливого. Ми поїдемо до Львова потай, під чужими іменами! Повір, нас ніхто й не впізнає!

— Ну от, — обурився Леві, — варто було тобі увійти в родину ізмірського авантурника, як відразу стала переймати наші шаленства! Отямся, Сабіно! У Львові нас ніхто не чекає. Це не місто, а примара, що існує тільки в палкій уяві, снах і мріях тих, хто був там колись! Не можна повернутися у своє минуле, не можна…

…Уночі Леві приснилося: він йде темними львівськими вулицями, Татарська брама зачинена, додому не потрапити до світанку. Леві бачить хворого, старезного лева, що вартує біля сходів до Нижнього Замку. Левина грива сплутана, очі сльозяться, пазурі затуплені, пензлик хвоста сумовито волочиться по землі.

— Сідай на мою спину, — шепоче йому лев єврейською, — сідай, не бійся, ікла мої давно сточилися.

Леві відчуває під собою теплу, вовняну спину старого лева. Чомусь перед ними з’являються Левині ворота Єрусалима, зачинені до приходу Месії.

— Відчиняй, — шепоче йому лев уже по-місцевому. — Відчиняй, будь ласка!

Леві з острахом б’є кулаком по залізу, викутому ще при Салах-ад-Дині, — і прокидається. На мить йому здається, що то старенький лев стукнув Леві по носі пензликом хвоста.

Пані Сабіні теж сниться Львів. Вона піднімається довгими вузькими сходами, знаючи, що на самій горі побачить Високий Замок. Але сходи ніяк не закінчуються, уже ноги стомилися, хочеться присісти.

Польського Львува, того, де живе пані Сабіна, давно немає на світі.

Немає і яскравого єврейсько-турецького-татарського Львова, вірменського Ар’юца, італійського Леополя. Тільки часом уві сні, нишком, немов побоюючись, що знову зникне, але цього і мало…

Левині пащі надійно зімкнуті.

Левина брама не відчиняється.

Месія так і не прийшов до Львова.