Читати книгу - "Відірвана від коренів"

— Не чіпай її! — різко сказав Сокіл, голосом, хрипким через дим. — Потрібні ланцюги.

Марек зупинився. Він не зводив з матері очей. На мить я подумала, що він не послухається; але він пішов і незабаром повернувся, відшукавши на полі бою труп коня Сокола. Сокіл взяв з собою ті ланцюги, які були на Касі, в яких він оглядав її, вони були закутані в тканину у задній частині сідла. Марек витягнув їх і повернувся до нас. Сокіл взяв ярмо з тканини і обережно, оскільки побоювався, що він наближається до скаженої собаки, пішов до королеви.

Вона не рухалася, її очі не блимали; усе було так, як ніби вона взагалі не бачила його. Він завагався, не дивлячись на це, а тоді проговорив заклинання захисту, і поклав ярмо на її шию одним швидким рухом і позадкував. Вона як і раніше не рухалася. Він знову потягнувся, ще з тканиною, і охопив наручниками її зап'ястя — одне а потім інше; і накинув тканину їй на плечі.

Позаду нас почувся гучний страшний тріск. Ми всі підстрибнули, як кролики. Стовбур серце-дерева, на середині висоти, почав нахилятись. Він упав з шумом і полум'ям, ламаючи столітні дуби на краю галявини і залишаючи по собі хмару помаранчевих іскор. Друга половина раптово повністю огорнулася полум'ям: жадібним і ревучим, і гілки знову затріщали у вогні, як і раніше.

Тіло королеви ожило в'ялим, непевним рухом; ланцюги дзенькнули, коли вона поворушила їх, металевим звуком, і вона відсахнулася від нас, виставивши руки перед собою. Зотліла тканина зісковзнула з її плеч; вона не помітила цього. І почала обмацувати власне тіло, дряпаючи його своїми занадто довгими нігтями, з низьким горловим стогоном.

Марек рвонув вперед і схопив її за зап'ястя з наручниками; вона інстинктивно відкинула його від себе з неприродною силою. Потім зупинилася і сфокусувала на ньому погляд. Він відсахнувся, ловлячи рівновагу, а потім випрямився. Заплямований сажею і потом, він все одно виглядав як воїн і принц; зелений герб ще виднівся на його грудях, корона над гідрою. Вона подивилася на герб, а потім знову на його обличчя. Вона нічого не сказала, але її очі не покидали його.

Він зробив один швидкий різкий вдих і сказав:

— Мамо.

Вона не відповіла йому. Марек стояв з стиснутими руками, чекаючи, тримаючи погляд на її обличчі. Але вона не відповіла.

Ми стояли мовчки і приголомшено, ще дихаючи димом від серце-дерева, палаючих трупів людей і істот Вуду. Нарешті Сокіл взяв на себе ініціативу і покульгав вперед. Він підняв руки до її обличчя, повагавшись якусь мить, але вона не реагувала. Він поклав руки на її щоки і підвів її голову. Тоді почав дивився на неї, його зіниці розширювалися і звужувалися, змінюючи форму; колір його білків змінювався від зеленого до жовтого і до чорного. Він хрипко сказав,

— Всередині немає тіней. Я не можу побачити будь-якого зараження в ній, — і опустив руки.

Але не було свідомості, також. Вона не дивилася на нас, або якщо втуплювалася, то це виглядало ще гірше; її широко розкриті очі не бачили наших облич. Марек стояв нерухомо, важко дихаючи, і дивився на неї.

— Мамо, — сказав він знову. — Мамо, це я, Марек. Я прийшов, щоб забрати тебе додому.

Її обличчя не змінилося. Попередній вираз жаху зійшов з нього. Вона дивилася як статуя, порожня, ніби всередині була видовбана.

— Після того, як ми вийдемо з Вуду…, — почала я, але мій голос завмер в моєму горлі. Я відчувала себе дивно, ніби була хворою. Чи ви коли-небудь захотіли би вийти з серце-дерева Вуду, якби провели у ньому двадцять років?

Але Марек вхопився за пропозицію.

— Яким чином? — зажадав він, штовхачи меч назад у піхви.

Я витерла рукавом попіл на своєму обличчі. І подивилася на свої обпечені і потріскані руки, зі слідами порізів і крові на них.

— Loytalal, — прошепотіла я моїй крові. — Відведи нас додому.

Я повела їх з Вуду найкоротшим шляхом. Я не знала, що ми будемо робити, якщо зустрінемося з ходунами, або навіть з малими богомолами. Ми були далекі від блискучої компанії, якою вирушали вранці. На мій погляд, тепер ми являли собою залишки розбитого війська, повзучого через ліс додому до настання темряви, яке намагається не злякати нікого більше птаха. Я обережно прокладала нам шлях між деревами. У нас не було ніякої надії вийти на дорогу, тому ми трималися оленячих стежок і один одного.

Ми виповзли з Вуду за півгодини до настання темряви. Я вивалилася з-під дерев, ще підтримуючи заклинання: «Будинок, мій дім…», знову і знову співуче звучало в моїй голові, повторюючись. Світла уявна лінія бігла далі на захід і вигиналась на південь, у бік Дверніка. Мої ноги самі понесли мене у тому напрямку, через безплідну смугу вигорілої землі, в стіну високої трави, яка, нарешті, стала досить щільною, щоб зупинити мене. Над верхнім краєм трави, коли я повільно підвела голову, починався лісистий схил, каламутний і коричневий через сонце, яке кидало на нього останнє світло дня.

Північні гори. Ми вийшли недалеко від гірського перевалу до Росі. Це мало