Читати книгу - "Віннету ІІ"

— Не шукай своїх людей, вони далеко. Але навіть якщо вони прийдуть сюди, я встигну пристрелити тебе. Відгадати твої думки так само легко, як думки старої скво, у якої від прожитих років висохли мізки. Долина оточена апачами, вони сильніші й хитріші за тебе, а ти, замість того щоб шукати спільників, робиш усе, щоб нажити собі нових ворогів, можливо, ще більш небезпечних, ніж апачі. Ми вб’ємо сотню твоїх воїнів, перш ніж хоч одна ваша стріла зачепить нас. Ти дійсно хочеш послати своїх людей на смерть? Ти — вождь, і ми не можемо тобі завадити. Але нас твої накази не стосуються.

Індіанець помовчав, а потім сказав:

— Мій брат знає, що я не хотів заподіяти йому шкоди.

— Я приймаю твої слова так, як вони звучать, і мені байдуже, що ти при цьому думаєш.

— Сховай зброю, і ми розійдемося друзями.

— Нічого не маю проти, однак, перш ніж я сховаю револьвер, я мушу переконатися, що ти нас не обдуриш.

— Я так сказав, і в моїх словах — мої думки.

— Раніше твої слова звучали не так, як їх слід було розуміти. Тому мені важко повірити у твої обіцянки.

— Якщо ти не віриш на слово, то я більше не маю чим переконати тебе.

— Маєш. Віддай мені свою люльку миру.

— Уфф! — не стримався індіанець. — Команч не віддасть свою люльку нікому.

— Ти віддаси мені не тільки люльку, а й свої «ліки».

— Уфф! Подарувати «ліки»?!

— Я не прошу віддати це мені назавжди. Лише на якийсь час, а коли ми мирно розійдемося, я все тобі поверну.

— Воїни не віддають свої «ліки»!

— А ти віддаси. Я знаю ваші закони. Поки в мене твоя люлька миру й «ліки», я стаю тобою, і якщо ти поведешся зі мною вороже, то відразу ж опинишся у Країні вічного полювання.

— Я не віддам тобі нічого!

— Тоді нам більше нема про що говорити. Готуйся, зараз ти дістанеш кулю, а потім я зніму з тебе скальп. І тоді ти станеш після смерті моїм псом і рабом. Я тричі підніму і опущу ліву руку. Якщо за третім разом ти все ще не підкоришся мені, я вистрелю.

Вірна Смерть націлив дуло у серце вождя, підняв і відразу ж опустив ліву руку, змахнув нею вдруге, але коли рука піднялася втретє, червоношкірий не витримав.

— Зупинися! — вигукнув він. — Коша-Певе обіцяє мені все повернути?

— Клянуся.

— Ти отримаєш їх, але я… — Червоношкірий підняв руки вгору, немов збираючись зняти свою люльку і мішечок з «ліками».

— Стій! Опусти руки! — грізно крикнув вестмен. — Я довірятиму тобі тільки тоді, коли всі твої обереги опиняться у мене. Мій товариш сам зніме їх із твоєї шиї і повісить на мою.

Команч покірно опустив руки, я наблизився до нього, зняв із його шиї люльку миру та замшевий мішечок і повісив їх на шию вестменові. Тільки тепер Вірна Смерть зробив крок назад, сховав револьвер, і на його обличчя знову повернувся спокій.

— Ось так буде краще, — сказав він. — Тепер ми знову друзі, і мій брат може чинити як собі хоче. А ми залишимося тут і подивимося, чим закінчиться сутичка.

Новоспечений вождь команчів, мабуть, ще ніколи не почував такої сильної люті. Його рука мимоволі потяглася до ножа, але він не посмів дістати його і тільки злісно прошипів:

— Зараз блідолиці у безпеці. Але коли вони повернуть мені люльку та «ліки», ми станемо ворогами, аж поки всі вони не опиняться біля стовпа тортур на радість синам команчів.

Вождь різко повернувся і зник у темряві.

— Тепер ми в такій же безпеці, як злидар Лазар, що потрапив після смерті на лоно Авраамове, — сказав старий вестмен. — Однак обережність ніколи не завадить. Краще не залишатися біля багаття на очах у команчів, а відійти ближче до скель. Швидше, джентльмени! Коней забираємо з собою!

Кожен із нас узяв за вуздечку свого коня. Ми пішли до скель, які стіною оточували долину. Там прив’язали коней і розмістилися на траві у тривожному очікуванні. Навколо панувала глибока тиша.

— Зачекаймо, — сказав Вірна Смерть. — Думаю, незабаром почнуться танці. Зараз команчі з дикими криками кинуться вперед, але для багатьох із них цей крик стане передсмертним. Ну ось, прошу.

Долиною і справді прокотилося жахливе виття, наче стадо диких звірів вирвалося на волю.

— Чуєте? Ви чуєте хоч один крик апачів? — запитав старий. — Звичайно, що ні. Вони розумніші і зроблять своє тихо.

Скелі відлунювали бойовий клич команчів, гуком відбилися і два постріли.

— Це знову срібна рушниця Віннету, — сказав Вірна Смерть. — Певний знак, що команчів зупинять.

Якби списи і стріли у польоті видавали звуки, вся долина наповнилася б гуркотом. Однак чути було лише крики команчів і постріли Віннету. Так тривало кілька хвилин, а потім пролунав моторошний переможний клич: «І-їх-ііхх!»

— Це апачі! — радісно заявив Сем. — Вони перемогли!

Негр сказав правду. Крики стихли, і незабаром біля майже вигаслих багать команчів з’явилися вершники. Спроба команчів вирватися з пастки була таки невдалою. Протягом певного часу в таборі панував хаос, ми бачили індіанців, які несли повз нас поранених і убитих. Потім команчі знову почали співати жалобні пісні. Вірна Смерть не міг спокійно дивитися на безглузді дії команчів і лаяв їх останніми словами, похваливши тільки за те, що вони здогадалися виставити вартових.

Так минуло півгодини, команчі оплакали полеглих і знову скликали військову раду. Десять воїнів вийшли з табору і розсипалися по долині.