Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

зусилля гетьманських і окупаційних властей локалізувати селянські виступи та, ізолювавши один від одного, придушити їх поодинці, не справляли бажаного ефекту: придушені в одних місцях, повстання спалахували в інших[627], не даючи режимові жодного дня перепочинку. Врешті-решт гетьманський уряд і окупанти були вже не в силах контролювати ситуацію і змушені на деякий час змиритись із існуванням досить великих територій, на яких панували повстанці, відновлювалась влада ревкомів і рад. За підрахунками фахівців, здійснених на основі аналізу документів департаменту Державної варти МВС, у серпні 1918 р. 2/3 території Чернігівської губернії були під владою повстанців і партизанів[628]. Збільшилась, порівняно із червнем, територія, контрольована повстанцями у Звенигородському й Таращанському повітах Київщини. Збройні загони на тривалий час захопили велику кількість населених пунктів у Васильківському, Уманському, Білоцерківському, Сквирському, Фастівському повітах. Дещо менші подібні зони існували і в інших губерніях, з тією хіба що різницею, що в промислових районах гостроту класових битв визначали робітники.

Кількість тих, хто активно протистояв режимові, природно, не була сталою. В серпні вона досягала 80 тис. повстанців і партизанів та понад 150 тис. страйкарів. Окупанти і службовці Державної варти втратили в цьому місяці понад 50 тис. чоловік[629]. Недарма німецькі й австрійські дипломати в той момент не виключали можливості виведення з України своїх військ. Однак такий ганебний фінал, звичайно, найменше влаштував би й Німеччину, й Австро-Угорщину. Тому було вжито додаткових масштабних заходів щодо розгрому повстанців, і з другої половини серпня ініціатива поступово почала переходити до гетьманської влади та її закордонних захисників. Величезну кількість причетних до заворушень було заарештовано і покарано. Частина ж повстанців, особливо з районів Ніжинщини, відступила у нейтральну зону, поповнюючи більшовицькі загони, що готувались до боротьби за відновлення в Україні радянської влади.

Відповідальність за провал повстання, яке не стало ні загальним, ні переможним, лягла на керівництво Комуністичної партії України. На пленумі ЦК КП(б)У 8–9 вересня 1918 року в Орлі дії Г. Пятакова та його прибічників були розцінені як необґрунтовані, певною мірою авантюристичні. „В наших лавах паніка і розгубленість, — говорив сам секретар ЦК, — оскільки в результаті наказу № 1 і відозви „На штурм” вийшов не блискучий жовтневий переворот, а щось інше…, вийшло, звичайно, не внаслідок наших наказів, і закликів, а внаслідок обставин, що склалися об’єктивно…”[630].

Прагнучи хоч у чомусь виправдати дії і в цілому відстояти свої позиції, Г. Пятаков все ж змушений був визнати, що перспективи боротьби з силами внутрішньої і зовнішньої контрреволюції йому уявлялись невірно, розрахунки не виправдались. Однак, навіть тоді він виявляв революційне нетерпіння, гарячковість і членам ЦК довелось буквально стримувати його від закликів знову їхати в Україну, організовувати нові загони, продовжувати збройні виступи[631].

На жаль, втрачено закінчення заключного слова по доповіді "Бойові дії повстанців на Україні", з якою на пленумі виступив секретар ЦК КП(б)У. Можливо саме там він навів мотиви складення повноважень секретаря Центрального Комітету партії, визнані учасниками пленуму поважними. Щоправда, це питання виносилось Г. Пятаковим самим ще на початку роботи пленуму, що може свідчити про прийняття ним принципового рішення до початку критики його позиції, яка розгорнулася уже на зібранні. Можливо, певну роль відіграло і те, що як "лівий комуніст" Г. Пятаков не міг розраховувати на повне розуміння і підтримку з боку ЦК РКП(б), який з осторогою ставився до спроб розв'язати збройні дії на кордонах з РСФРР. Від цього могла виходити загроза зриву Брестського миру. Для виконання обов'язків секретаря була запрошена С. Гопнер, прибічниця Е. Квірінга, хоч вона не була членом ЦК (за даними Істпарту ЦК КП(б)У фактично керівну роботу у вересні — жовтні — до II зїзду КП)б)У — вів сам Е. Квірінг).

Те, що відбувалося у керівництві Комуністичної партії (більшовиків) України на початках її непростого шляху, було виявом хвороби, яку В. Ленін дуже точно назвав "дитячою хворобою "лівизни" в комунізмі", а відтак втіленням загальних тенденцій міжнародного, світового визвольного, революційного, робітничого, комуністичного руху. Мало яку з тогочасних компартій, що тільки народжувались, ця хвороба обійшла стороною, не залишила своїх болісних слідів.

Однак, гадається, слід зважити й на те, що серед інших чинників достатньо жорстко діяла історична закономірність, яка детермінувала і піднесення комуністичного руху на новий якісний щабель, і багато де в чому визначала його характер, важливіші особливості.

Істотним наслідком масової боротьби проти режиму і його іноземних союзників стало революціонізування військ окупантів, яке набувало дедалі виразніших рис і приводило до бунтів проти командування, вимог залишити Україну і повертатись до Німеччини й Австро-Угорщини для повалення монархічних режимів[632]. І хоч загроза швидкого і повного розкладу окупаційних військ була цілком реальною[633], революціонізованих солдат побоювались відкликати на батьківщину або перекидати на Західний фронт, що стікав кров'ю напередодні загальної поразки держав Четверного союзу у війні.

Стихійний опір селянства наступові реакційних сил, приречені на поразку, але неминучі селянські збройні повстання викликали співчуття, повагу прогресивних кіл. Однією з причин невдач селянської боротьби була неорганізованість, роз'єднаність повстанських операцій. Не існувало єдиного керуючого центру, не було широких, точно визначених соціально-політичних гасел. Та й австро-німецьке військо переважало чисельністю, було міцне й дисципліноване. 6 німецьких корпусів (19 дивізій, 2 кавалерійські бригади) і 3 австро-угорські корпуси (9 дивізій), розпорошені по всіх українських губерніях[634], «надійно» блокували селянські виступи, не давали їм змоги з'єднатися в єдине річище.

Лише в деяких місцях, як на Катеринославщині, масштабність і потужність антигетьманського і протиокупаційного руху не могла стримати жодна сила, й під ідейним впливом Н. Махна, його оточення він став довгочасним чинником ситуації в регіоні.

***

Робітники й селяни України, переважна більшість яких не просто не сприйняла гетьманського режиму, а й достатньо швидко втягнулась у вельми активні форми боротьби проти нього, в 1918 р. зблизилися з основним масивом демократичної інтелігенції. Остання була сконсолідована передусім в політичних партіях, що раніше визначали політичне обличчя Центральної Ради, Української Народної Республіки, а після 29 квітня також оперативно почали шукати шляхи протидії новій владі. Причому це було характерним не лише для крайніх, радикальних елементів.

Українські партії, що займали проміжне становище між гетьманщиною і лівими силами, в травні 1918 р. зробили спробу сконсолідуватися й утворили Український Національно-Державний Союз (УНДС). До нього ввійшли Українська демократична хліборобська партія, Українська партія соціалістів-самостійників, Українська трудова партія, Українська партія соціалістів-федералістів, Об'єднана рада залізниць України й Головна рада Всеукраїнської поштово-телеграфної спілки.

Цікаво зазначити, що навіть цей союз політичних партій і організацій в меморандумі, поданому генералові П. Скоропадському 24 травня