Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

по суті підтверджують висновки, які запропонували ще перші історики Української революції — В.Винниченко, П.Христюк, Д.Дорошенко та ін. Звісно, для багатьох революціонерів у 1918 р. суспільні тенденції виглядали як невідворотно вибухові, що швидко наближали народ до критичної межі. Можна легко уявити, що для такої емоційної натури, як Г. Пятаков, і значно менший розмах стихійної боротьби проти гетьманщини і окупантів здатен був породити ілюзію нової масованої атаки на устої старого світу.

На підсумкову оцінку ситуації впливали і повідомлення з місць про широкомасштабні антиурядові настрої, готовність первинних організацій більшовиків (зокрема, Конотопської, Гомельської, Прилукської, Подільської, Волинської) очолити загальне повстання, неможливість і шкідливість стримування стихійного пориву, загрозу виходу масового руху з-під контролю[619].

Існували й деякі інші чинники переоцінки партизанських форм і методів боротьби в цілому. Організовуючи збройні загони у нейтральній зоні, готуючи їх до визволення України, комуністи за умовами Брестського миру не могли формувати регулярні військові частини. Вони спиралися на партизанів, що змушені були з боями відступати з України під натиском окупантів. Яскравою ілюстрацією захоплення „лівих комуністів” партизанщиною, як принципом організації війська, є мемуари В. Затонського. „Пригадую, — пише він, — колись Бубнов з Пятаковим написали інструкцію в справі організації партизанських загонів (судячи з усього, йдеться про літо 1918 р. — В. С.) і зайшли до Троцького (нарком військових і морських справ РСФРР) погодити з ним якісь військові справи. Троцького не застали вдома й залишили йому зазначену інструкцію з написом: — Будівничому армії регулярної від організаторів армії партизанської. Побачимо, чия буде зверху! — і розписалися — „Бубнов, Пятаков”[620].

Об’єктивним фактом був і невпинний розклад армій австро-німецьких окупантів і гетьманату.

Однак Центральний Комітет КП(б)У і Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет, реалістично оцінюючи наявні потенції, виявляючи природну обачність, ще на початок серпня 1918 р. вважали ситуацію не достатньо визрілою для початку загального повстання. 1 серпня ЦК КП(б)У й ВЦВРК звернулися до робітників і селян України з широкою відозвою, поширеною листівкою накладом у 50 тис. примірників. Її лейтмотив — всебічна, ґрунтовна, ретельна підготовка до вирішального кроку. Рефрен документа: „Готуйтесь до загального повстання, робітники і селяни України!”[621]

Автори звернення детально проаналізували детермінованість стихійної боротьби в Україні, успіхи й невдачі повстанців і дуже переконливо заключали: „…В даний час всі зусилля мають бути спрямовані до того, щоб не допускати цих окремих сутичок; зараз вони шкідливі, розладнують даремно наші революційні сили. Нам слід думати про одне — про всезагальне повстання, про генеральний штурм; нам слід робити одне — всі сили, всю енергію напружити на підготовку цього повстання”[622].

Накресливши програму невідкладних підготовчо-організаційних заходів, зокрема створення всеохоплюючої мережі військово-революційних комітетів, більшовики переконували трудящих: „Ми, наша партія знаємо, що зараз, коли наші брати залізничники кинули свій організований протест в нахабне обличчя німецьких розбійників, коли хліб достиг і жадібна рука німецько-гетьманських собак ось-ось вирве його у трудящих мас України, коли так трудно дихати, незносно важко жити робочому люду на Україні, в такий час руки стискаються від злості, хочеться кинутись на ворога і задушити його, і трудно, неможливо чекати. І все ж ми говоримо вам, товариші, не робіть жодного важливого кроку без заклика нашої комуністичної більшовицької партії, не виступайте розрізнено, готуйтесь до рішучої битви. Час генерального штурму наближається, він уже близький”[623].

Та колективно вироблений курс довелося поспіхом, на ходу коригувати. Виявивши поспішність, уповноважений по організації Центрального військового штаба району Чернігівської губернії М.Крапив’янський{21} того ж таки 1 серпня 1918 р. видав наказ:

„1. Наказую всім військово-революційним організаціям району Чернігівської губернії негайно відновити необмежену Радянську владу на Україні.

2. Всіх, хто здатен володіти зброєю, закликаю негайно стати на захист прав пригнобленого українського народу. Всі повстанці повинні зібратись біля своїх штабів у волостях та повітах”[624].

Так без санкції вищого більшовицького керівництва, навіть, всупереч його позиції було покладено початок діянь, які не можна віднести до продуманих, обґрунтованих, серйозно наперед прорахованих.

У дуже непростій ситуації не у всіх провідників революційної боротьби виявилось достатньо витримки і холодної виваженості, здатності спрогнозувати найімовірніші наслідки передчасних кроків. Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет, очолюваний „лівим комуністом” А. Бубновим, 5 серпня 1918 року видав наказ № 1 з вимогою негайно поширити бойові дії проти австро-німецьких окупантів і гетьманців, які стихійно спалахнули на Чернігівщині і Полтавщині, на всю Україну, провести поголовну мобілізацію робітників і селян, очистити республіку від ворогів[625]. До наказу ВЦВРК було додано і наказ „Всім ревкомам” за підписом Г. Пятакова. У такому ж дусі була підготовлена і відозва „На штурм!”, пристрасна за характером, але нереальна на той час за сформульованими цілями.

Існує думка, що наказ № 1 був виданий з ініціативи Г. Пятакова, а вже потім схвалений нарадою членів ЦК, а не більшістю ЦК КП(б)У. Окрім відзначеного вище, причини такого об’єктивно необачного і навіть шкідливого, як врешті виявиться, кроку слід шукати і у „лівокомуністичних” переконаннях секретаря ЦК КП(б)У, його прагненнях за будь-яку ціну підняти на Україні повстання проти окупантів, добитися спалаху нових вогнищ світової революції. Слід враховувати і підтримку таких поглядів „лівими” у ЦК Компартії України, які сподівалися на ефект своєрідної ланцюгової реакції — заклик до загального повстання відіграє величезну мобілізуючу роль, кроки щодо його здійснення будуть отримувати дедалі наростаючу підтримку, деморалізуючи ворога, розбиваючи і відволікаючи його сили, забезпечуючи тим самим переваги революційному табору. У активізацію воєнно-бойової діяльності будуть втягнуті навіть ті елементи, які до того вагалися.

Проте, ініціатори виступу досить швидко переконались у передчасності виявленої ініціативи і вже через 2 дні спробували якось скоригувати хід подій, наказом № 2 „Всім військово-революційним комітетам і радянським штабам” (підписали наказ Г. Пятаков і Ю.Коцюбинський).

Між тим повстання, що спочатку повільно набирало сили, по-справжньому вибухнуло 8 серпня. Водночас розпочалися запеклі бої під Остром і Козельцем, Конотопом і Путивлем, Борзною і Черніговом. Наступного дня почався штурм головними силами повстанців Ніжина. Бій затягнувся на три доби, й коли повстанці практично оволоділи містом, діставшись до головного пункту своїх зусиль — складів зброї, — німці, перекинувши до Ніжина великі частини (2 ешелони солдат), змусили повсталих залишити місто. Лише в боях за повітовий центр втрати гетьманців і окупантів сягнули 2 тис. чоловік[626].

Тоді ж спалахнули повстання селян у Полтавському, Хорольському, Кременчуцькому, інших повітах Полтавщини. У повстанський вир знову втягувалась Київщина. Все більші регіони охоплювали селянські виступи на Харківщині. Перекинулися вони й на Херсонщину, а в другій половині серпня епіцентр боротьби переміщується на Поділля й Волинь.

Відчайдушні