Читати книгу - "Крізь час. Темна Вежа II"

Роланд зберіг шматок мотузки, яким його прив'язував (котра, в свою чергу, колись слугувала стрільцеві незамінним арканом). Нею вони й прив'язали Одетту до візка, втіливши в реальність її вигадки (чи то пак фальшиві спогади, що врешті-решт виявляється одним і тим самим, чи не так?). Після цього вони відійшли.

Якби біля моря не вешталися повзучі створіння, Едді б залюбки спустився до води й помив руки.

— Здається, я зараз буду ригати, — повідомив він голосом, що зривався то на бас, то на фальцет, як у хлопчика-підлітка.

— Ану давайте, позжирайте один одному ХУЇ! — верескнула істота, прив'язана до візка. — Коли вже ви перед діркою чорної так пересрали, то давайте! Ну, я чекаю! Вперед! Відсмокчіть один одному! Зробіть це, поки можна, бо Детта Волкер вибереться з цієї колимаги, повідрізає ваші худі білі хери й згодує їх тим ходячим бензопилам!

— Ось у якій жінці я був. Тепер ти мені віриш?

— Я й раніше тобі вірив, — заперечив Едді. — Я ж казав.

— Ти повірив, що ти віриш. Поверхово повірив. Тепер віриш оглибно? До самого дна?

Едді подивився на створіння, що верещало та торсалося у візку, і відвів очі, блідий, мов примара. Тільки рана на щоці виділялася на білому — з неї досі капала кров. Та сторона його обличчя помалу починала нагадувати повітряну кульку.

— Так, — сказав він. — Боже мій, так.

— Ця жінка — чудовисько.

Едді розплакався.

Стрілець захотів утішити його, але не зміг вчинити таке святотатство (він надто добре пам'ятав Джейка) і пішов у пітьму, згоряючи зсередини від лихоманки й болю.

6

Значно раніше в ту ніч, поки Одетта ще спала, Едді сказав: «Здається, я здогадуюся, що з нею таке». Здогадуюся. Стрілець спитав, що він має на увазі.

— Можливо, у неї шизофренія.

Роланд тільки головою похитав. Едді як зумів розказав, що це за хвороба. Його знання переважно були почерпнуті з таких фільмів, як «Три обличчя Єви», та різних телепрограм (здебільшого мильних опер, які вони з Генрі часом дивилися, поки були вгашені). Роланд кивком підтвердив, що розуміє. Так. Хвороба, яку описав Едді, була дуже схожа на Одеттину. Жінка з двома обличчями: світлим і темним. Обличчя — як те, що його чоловік у чорному продемонстрував на п'ятій карті Таро.

— І вони — ці шизофрени — не знають, що у них всередині є інший?

— Ні, — відповів Едді. — Але… Він замовк, похмуро споглядаючи, як омариська повзають і питають, питають і повзають.

— Що «але»?

— Я не покрівельник, — сказав Едді. — Тому я не знаю точно…

— Покрівельник? А хто це такий?

Едді постукав себе по скроні.

— Лікар, що займається дахом. Душу лікує. Насправді вони називаються психіатрами.

Роланд кивнув. Слово «покрівельник» подобалося йому більше. Бо мозок цієї Дами був надто великим. Вдвічі більшим, ніж треба.

— Але, по-моєму, шизики завжди знають, що з ними щось не те, — правив далі Едді. — Бо у них трапляються провали в пам'яті. Може, я й помиляюся, але мені завжди здавалося, що в них роздвоєння особистості: дві людини в одній вважають, що у них часткова амнезія, бо в їхніх спогадах утворюється порожнеча там, де орудувала друга. А вона… вона каже, що пам'ятає все. Вона справді вважає, що нічого не забула.

— А по-моєму, ти казав, вона не вірить у те, що це все відбувається насправді.

— Так, — промовив Едді, — але поки що про це забудь. Я намагаюсь довести ось що: вірити вона може у що завгодно, але пам'ятає лише те, що зі своєї вітальні, де сиділа в халаті й дивилася новини опівночі, перенеслася сюди. І ніякого розриву. У неї нема відчуття, що якась інша особа захопила владу в проміжок між тим часом і миттю, коли ти загріб її в «Мейсі». Чорт, міг минути один день, але не виключено, що й кілька тижнів. Я знаю, що трапилося це взимку, бо більшість покупців у тому магазині була вдягнена у пальто…

Стрілець кивнув. Едді ставав проникливішим. І це було добре. Він не згадав про чоботи й шалики, про рукавички, що стирчали з кишень пальто, але для початку непогано.

— …але у нас більше нема фактів, які могли'б підтвердити, скільки часу Одетта провела в подобі тієї, іншої жінки, бо сама вона не знає. Гадаю, вона опинилася в такій ситуації, в яку ніколи раніше не потрапляла, і тому для захисту обох своїх «я» вона прикривається цією історією про те, як її хряснули по башці.

Роланд знову кивнув.

— А ще ці персні. Побачивши їх, вона реально офонаріла. І як вона не намагалася це приховати, все одно воно вилізло.

— І якщо ці дві жінки не знають, що вони співіснують в одному тілі, якщо вони навіть не підозрюють, що щось не так, якщо у кожної свій окремий ланцюжок спогадів, частково реальний, а частково вигаданий для того, щоби заповнити прогалини, в яких панує інша, то що нам з нею робити? Як ми взагалі з нею житимемо? — спитав Роланд.

Едді знизав плечима.

— Ти мене питаєш? Це твої проблеми. Це ж ти кажеш, що вона тобі потрібна. Чорт, та ти навіть головою ризикував, аби тільки притягнути її сюди. Едді на якийсь час над цим замислився. Згадалося, як він сидів навпочіпки над розпростертим тілом Роланда, приставивши його власний ніж йому просто до горла, і Едді різко та невесело розреготався. «БУКВАЛЬНО ризикував головою, приятелю», — подумав він.

Запала мовчанка. Одетта на той час вже дихала рівно і спокійно. І саме тієї миті, коли стрілець збирався повторити своє попередження про те, що Едді мусить бути пильним, і оголосити (досить голосно, аби почула Дама, на той випадок, якщо вона тільки вдає, ніби спить), що він збирається на бокову, Едді сказав щось таке, від чого у голові Роланда наче стався раптовий спалах. Ці слова дали йому змогу бодай частково зрозуміти те, про що він так сильно хотів дізнатися.

Наприкінці, коли вони вже проходили в двері.

Наприкінці вона змінилася.

І він щось побачив, щось таке…

— Знаєш що? — спитав Едді, понуро поворушивши рештки вогнища клешнею вбитого ввечері страховиська. — Коли ти її провіз, мені здалося, що я сам ошизів.

— Чому?

Поміркувавши хвилю, Едді знизав плечима. Важко було пояснити це. А можливо, він надто сильно втомився. — Це не важливо.

— Але чому?

Подивившись на Роланда, Едді збагнув, що це серйозне питання пов'язане серйозною причиною — або так вважав стрілець, — і ще хвилину обмірковував те, що пам'ятав. — Насправді це важко описати, приятелю. Це сталося, коли