Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

У пророчій драмі Лесі Українки також озвучені фатальні маргінальні жіночі архетипи, провідний із них — архетип Андромахи, або несвідомої матері, яка опонує позиції духовного материнства Касандри, яка є матір’ю-заступницею для всієї Трої. Психотип несвідомої матері, як вказувала О. Теліга, перетворює чоловіків на свиней, обмежуючи їх життя сімейним колом — батьківським і сексуальним інстинктами і боротьбою за матеріальні цінності. Тому Андромаха, як і Гелена (лише у менших масштабах), — жінка, в якої відсутній дух вітчизни. «Ся не була троянкою ніколи, — проникливо аналізує її Касандра. — Давніш — то жінка Гектора була, тепер — то жінка елліна, та й годі. Не еллінка вона та й не троянка»[723]. Найрадикальнішим втіленням жінки без духу вітчизни у драмі Лесі Українки є образ Клітемнестри з потужним інстинктом вбивці. Характерно, що саме цей образ є улюбленим образом імперського за своїм духом сучасного феміністичного дискурсу: вбивство нею свого чоловіка і героя Троянської війни Агамемнона позитивно витлумачується феміністками «як удар по всій системі патріархальної влади», «бунт проти чоловічої влади мужа і царя»[724]. В архетипної української письменниці Лесі Українки Касандра гине від символічного меча Клітемнестри, цієї маскулінізованої жінки з втраченою духовною мужністю. Лесина Касандра, прозираючи фатальну деструктивність Клітемнестри, відмовляє їй в національній жіночості. «Ти, — вказує їй Касандра, — правда, і не жінка»[725]. У цих словах пророчо символізується ставлення архетипної українки до космополітичного фемінізму, адже фемінізм з його архетипом Клітемнестри ґрунтується на неусвідомленому потязі до вбивства, який веде до соціальної перверсії — деконструкції державності.

Характерний сюжет, а саме втрату державності, подано у драмі «Бояриня»(1910), написаній Лесею Українкою на матеріалі української історії часів Руїни. Патріотизм головної героїні Оксани знову виявляє її потужний материнський комплекс: материнське переслідування у ситуації втрати національної мужності (державності) не дає зреалізуватися реальній сексуальній любові до чоловіка. Втеча у смертельну хворобу стає скорботним способом розв’язання ненависного тут пригнічення[726]. Українська жіноча еротика неможлива у ситуації «боярського» рабства, прийнятого українським чоловіком. Ця позиція бунту української жіночої мужності проти пасивної чоловічої ролі, нестерпної сімейної ситуації (коли сім’я моделюється у суспільній структурі Російської імперії за її «боярським» зразком) виявляє характерну відмінність істеричного мовлення національного жіночого характеру (архетип пророчиці Лесі Українки-Касандри) від врівноваженого феміністичного імперського мовчання-імітації (архетип «мовчущого божества» Марка Вовчка-Гелени).

Проблематика батьківського еросу у пророчій драмі Лесі Українки: між Дон Жуаном і Месією

Більшість драм Лесі Українки написані не як любовні, а як драми бажання, що вказує на символізацію батьківського образу. У лаканівському психоаналізі зроблено важливий акцент на відмінності між бажанням і любовним потягом. Бажання — метонімічне: об’єкт, до якого прагне суб’єкт, постійно віддаляється, тобто він завше «іманентно недоступний», як фігура батька для закоханої в нього доньки. Головна фантазія зосереджена «на неможливості, пов’язаній з бажанням»[727]. Тобто структура бажання за своїм характером трансцендентна, тому передбачає постійну емпіричну перешкоду (наприклад, любити Сергія Мержинського, який помирає, нагадуючи Христа на розп’ятті у реальній психобіографії Лесі Українки, або набути материнської хвороби божевілля для Люби Гощинської, щоб унеможливити сексуальну любов з Орестом, любити Дон Жуана, який постійно віддаляється у пошуках різноманітних жінок тощо). Фіксація на неподоланій емпіричній перешкоді є основою у поведінці доньки-істерички з потужним батьківським комплексом, яка не бачить для себе можливості реальної любові, а тому прагне підкоритися трансцендентній структурі бажання за зразком середньовічного поета-романтика. Тобто український жіночий ерос порубіжжя з інтроекцією батьківського образу, який спрямовується у трансцендентне й виключає сексуальну близькість, закладає основи психосемантики новоромантичного письма Лесі Українки.

Згідно з лаканівським психоаналізом, бажання означає тотальну, цілісну, недиференційовану потребу, яка ніколи не може бути задоволена повністю. Цей механізм є головним мотиваційним чинником людського існування[728]. Суть його полягає в тому, щоб бажання завжди було відкритим, незадоволеним. За словами С. Жижека, «реалізація бажання не полягає в його «виконанні», або у його «цілковитому задоволенні», а збігається з виробництвом бажання як такого, з його циркулярним рухом»[729]. Ставлення жінки-доньки до бажання, яке постає на основі первинного потягу до батька, передбачає психологічну необхідність відкладання його задоволення, адже задоволення часткового бажання не втолить його цілісну потребу. Згідно з психоаналітичною теорією бажання, надто близьке наближення до нього, коли втрачається недостача, викликає тривогу, пов’язану із «зникненням бажання»[730]. Тому платонічний середньовічний європейський ерос був пов’язаний із символічним продукуванням синівського бажання, яке несло в собі комплекс матері і зберігало цінність любові. Закономірно, що на цей ерос у пошуках національної ідентичності орієнтується українська письменниця, виявляючи споріднену європейську душу.

Драми Лесі Українки «Одержима» (1902) і «Камінний господар»(1912) у психологічному плані демонструють взаємообернені історії еросу бажання: у першій — цілісне бажання Міріам, спрямоване до аскетичного Месії, у другій — цілісне бажання Долорес, спрямоване до сексуального Дон Жуана. Обидві ситуації втілюють істеричну відразу до натуралістичного брутально-сексуального еросу, проблематизуючи можливість аристократичного поєднання свідомої любові як духовного чинника і несвідомої любові як сексуального чинника.

Головні чоловічі архетипи в любовних проекціях Лесі Українки — Дон Жуан («Камінний господар») і Месія («Одержима») — відсилають до чоловічої гіперсексуальності і до чоловічої гіпердуховності, що в цілісному вимірі втілюють тотальне українське — духовно-сексуальне — бажання Лесі Українки. Таке розщеплення між Дон Жуаном і Месією характеризує конституціональні фактори українського психохарактеру, що виявляє протилежності потужного сексуального потягу та потужного сексуального витіснення, тобто підвищеного спротиву оголеному сексуальному потягу на основі духовної спраги. Тому українська любовна істерія виявляється через роздвоєність між протилежними могутніми бажаннями, втіленими архетипом «Дон Жуана» і архетипом «Христа».

За результатами психоаналітичного дослідження істеричних жінок Фройд стверджував, що їм не вдалося витіснити батьківський об’єкт, з яким пов’язане несумісне бажання, тобто вони витіснили його зі свідомості, зі своєї пам’яті, позбавили себе великої міри незадоволення, але в їх неусвідомленому витіснене бажання продовжує існувати і прагне активізації. Тому несвідоме посилає від себе у свідомість «спотвореного, невпізнаваного заступника»[731]. Образи Дон-Жуана і Месії постають такими симптомами українського жіночого еросу і можуть розглядатися як спотворені заступники ідеальної батьківської фігури, оскільки з ними не може бути сексуального контакту. Відмова від інстинктивного бажання означає спрямування його на високу мету, на те, що називає Фройд сублімацією, де «досягається свідоме оволодіння несумісним бажанням»[732]. Тому в драмі Лесі Українки Месія своєю духовністю втілює батьківську божественну мужність, а Дон Жуан — батьківську божественну сексуальність.

Психоаналіз, як було сказано, виявляє у глибині донжуанівського