Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Отже, у першій драмі Лесі Українки йдеться про роль несвідомої матері, яка фатально керує долею дітей і негативно впливає на психологію любові, розщеплюючи національний ерос. В основі української істерії, зображеної Лесею Українкою, лежить переслідування доньки і сина «поганим об’єктом», яким для доньки є потужний інстинкт смерті в образі божевільної матері, а для сина — в образі авторитарної матері; обидві продукують — «інвалідів цивілізації». Так, образ фатального імперського переслідування в українському світі пов’язується з образом фатальної Жінки-матері, яка випускає у світ фатальну доньку, здатну істеричним, розщепленим любовно-сексуальним бажанням погубити закоханого в неї чоловіка-сина. Не будучи здатною через слабкість батьківського коду мужності об’єднати розщеплені частини свого Я в єдине ціле, щоб протистояти руйнівному інстинкту смерті, така донька прирікає себе на однобічну суб’єктивізацію — злиття з матір’ю, через потяг до смерті. Так само відсутність цілісного Я робить приреченим закоханого в неї чоловіка, який стає у подібній ситуації фатальним двійником-невротиком.

Патріотичний пророчий ерос Лесі Українки

У психоісторії української літератури Леся Українка створює пророчу драму. Пророчим, як було сказано, стає той текст, у якому потужно лунає голос національного несвідомого, що дає змогу символізувати майбутні психологічні події. Вже перша драма Лесі Українки з яскраво вираженим психологічним автобіографізмом фіксувала фатальну подію для національного світу на основі колоніально-психологічного комплексу матері. Закономірно, що у пророчій драмі Лесі Українки «Касандра» (1907) знову з’явиться сюжет про загибель Трої (символічно після І. Котляревського, який також постав з «Енеідою» на порубіжжі). Цікаво, що наприкінці 60-х років XIX ст. під керівництвом Г. Шлімана в Російській імперії провели активні пошуки і розкопки Трої, яку актуалізувала українська література. Скарби Трої були передані у російську скарбницю. Нині вони зберігаються в музеї художніх мистецтв імені Пушкіна в Москві[718]. До речі, післягомерівські перекази залишили спогад про те, що допомогу троянцям у війні подали амазонки, тобто жінки з активізованою у психології мужністю.

Загибель Трої у Лесі Українки символізує образ Касандри, яка втілює несвідоме пророче натхнення, за аналогією до несвідомої любові з «Блакитної Троянди». У психоаналітичному тлумаченні Касандра розглядається як архетипний прототип істерички[719]. Феміністично налаштовані дослідниці епохи постмодернізму в жінці-істеричці бачать космополітичну жіночу сутність[720]. Постмодерністське імперське психоаналітичне тлумачення істеричного характеру виявляє тенденційну мішанину — нерозрізнення національної істеричності й імперської істеричності. Але, звертаючись до архетипної істерички (архетипна істеричка — це завше національна істеричка!), Леся Українка виявляє передусім сутність національної істерії через втрату батьківського коду мужності, що активізує материнський інстинкт смерті, а відповідно й потенційне безсилля національної пророчиці порятувати ідею Держави. Інтуїтивна драма Лесі Українки пророчо символізує головні причини національної поразки Трої. Тому образ Касандри в психоісторії української літератури прочитується як символічне застереження.

За архетипним психогенезисом, Касандра — донька Прометея. Батьківський код Прометея, як відомо, виявляє в ньому потужний кастраційний комплекс. Прометей як один з улюблених образів Лесі Українки нагадує Кроноса, що повстав проти бога Неба, адже Прометей також повстав проти Зевса, коли той приготував для непокірних людей апокаліпсис. Цей батьківський кастраційний комплекс, спрямований на Бога-отця (символізованого богом Аполоном), характеризує психологію Касандри, яка втілює собою одержиму Трою. Троя-Касандра у кризовій ситуації порубіжжя зрікається бога Аполона, котрий дав їй унікальний пророчий дар. Романтичний бунт проти сонцесяйного Аполона, який символізує свідоме натхнення, робить пророчицю та ідею Держави приреченою на загибель. Тому, впадаючи в містичні видіння, метаючись між неясними образами, Касандра втрачає орієнтацію для Трої. Істеричне усунення логічної мови з її інтуїтивного осягнення означає, що провідним в її психізмах стає несвідоме, інстинктивне бачення, реальним знанням якого жінка-істеричка не здатна оволодіти без аполонівського реалістичного просвітлення. Тому кастраційний романтичний дочківський комплекс Касандри відсилає до синівської бунтівливої романтики батька-Прометея. Інфантильний суб’єкт (національні романтики як син-батько і донька) неспроможний переживати себе повноцінним творцем без головної батьківської божественної сутності. Сонячна божественна енергія (єгипетський монотеїзм у Сонці вбачав символ єдиної божественної сутності) сходить променями на творчу особистість, обдаровуючи її вищою усвідомленістю подій. Пророкуючи несвідоме материнське знання як знання про смерть, Касандра виявляє недостачу свідомого натхнення як знання про життя. Тобто вона навчає Трою помирати мужньо, замість того, щоб навчати її мужньо жити. Якщо Люба Гощинська у драмі Лесі Українки несвідомо губить лише Ореста, то Касандра несвідомо губить Державу. Потужний материнський комплекс обумовлює фанатичний патріотизм Касандри, а деконструкція монотеїзму робить його безплідним. Отже, Леся Українка так символізує внутріпсихологічну причину загибелі Трої: зрікаючись аполонівського (батьківського начала), істерична Касандра з Мойрою в душі (материнським божеством) стала божевільною пророчицею, яка веде Трою, як Люба Гощинська Ореста, до смертельної межі[721]. Архетипна Касандра допомагає виявити брак релігійного батьківського чинника у фатальній українській пророчиці, якою є сама Леся Українка.

В апокаліптичному сюжеті драми «Касандра», що відсилає до епохи зламу віків і до еллінсько-троянської війни, є також фатальна Жінка-імперія в образі Гелени, чия «червоновзута білая нога», за пророцтвом Касандри, «ранила» троянську землю. Об’єктом-жертвою Гелени (символічно ерогенною жертвою) став національний інфантильний романтик — донжуанівський психотип в образі пастуха Паріса, що формувався за межами аристократичної царської родини, в якій навчали стриманості від інстинктів, а у його системі цінностей визначальними стало сексуальне замість духовного. «Троянки, плачте, — пророкує Касандра. — Умер, загинув молодий Паріс!»[722] Як раб Афродіти, тобто раб інстинкту, Паріс, ця національна романтична мужність, несе погибель для Трої.

Оскільки на порубіжжі активізується феміністичний рух, то Леся Українка виявляє у своїй драмі небезпечні жіночі архетипи, які мали місце на еллінсько-троянському порубіжжі внаслідок духу емансипації. Емансипова богорівна жінка Гелена (на зразок «мовчущого божества» Марка Вовчка), позбавлена духу вітчизни, тому здатна погубити світ, за пророчим аналізом Лесі Українки. Як цариця Спарти, Гелена легко зрікається заради сексуальної насолоди вітчизни; так само у час краху Трої вона грайливо зрікається Трої, знову повертаючись до Спарти богорівною завдяки закоханим у неї чоловікам, являючись їх симптомом. Дивуючись цій імперській жіночій лукавості, Андромаха лише вигукує: «Вона цариця знов, а ми — рабині! Боги, де ж ваша правда?!» Символічно, що Гелена (як донька несвідомого Епіметея, невдалого розумом брата Прометея) своїм натхненним тілом керує духом чоловічої історії, руйнуючи вщент аристократичну царську родину, до якої належить Касандра. Так на порубіжжі зійшлися дві фатальні жінки: фатальна Жінка-імперія в образі Гелени (аристократичної плоттю) і фатальна Жінка-Троя в образі Касандри (аристократичної духом), їх двобій вирішують чоловіки, адже вони формують або руйнують державу як патріархальну структуру, тобто як