Читати книгу - "Генерали імперії"

набивалося стільки, що й не повернешся, та він заздалегідь подбав про зручності — в межах можливого. Комендантом Одеси був колишній командир Охтирського гусарського полку, з ним Маннергейм був знайомий, він же й розпорядився виділити колезі-генералу та його супутникам (а їх назбиралося з півтора десятка) окремий вагон. Що взагалі було чудово!

Вже забігали поміж вагонами провідниці. Друзі-офіцери і просто товариші за службою, які проводжали Маннергейма, дістали шампанське, за командою леді Паджет відкоркували його, випили за добру дорогу до Петрограда, який тепер належав якимось — страшно подумати — Ульянову та Лейбі Бронштейну, чиї більшовики, що всупереч їхній назві насправді були в меншості, і захопили столицю Романових.

— Панове, за відновлення на святій Русі законної влади Романових! Ура, панове, ура!

— Ура, ура!.. Будемо вірити, що червона зараза довго не протримається біля захопленої влади!

Ось тоді, як офіцери галасуючи, один поперед одного виголошували ура — патріотичні тости, до Маннергейма підійшла леді Паджет з дивними словами про те, що й вона… ясновидиця.

Генерал-лейтенант вирішив вже нічому не дивуватися — та й подумки він уже був у дорозі.

— Я тому ясновидиця, що можу із стовідсотковою точністю сказати завтра про те, що буде… сьогодні!

Безтурботно сміялася, стримано посміхнувся й Маннергейм.

— Я рада, генерале, що ви повертаєтесь в рідні краї. Перше пророцтво щодо дороги, яка вас чекає, вже збувається, збудеться і решта. Я вірю, ясновидиця не помилилася, ви й справді станете великим, справжнім фіном своєї чудової Фінляндії!

— Дякую, леді Паджет. Крім усього, я високо ціную ваш гумор. У принципі, я теж можу впевнено сказати завтра про те, що буде… сьогодні. І певний, що й у вас все буде добре.

— Я завтра нарешті відправляюся на румунський фронт — майже на зміну вам. Принаймні в ті місця, звідки ви повернулися — в румунські Карпати… Підкажіть, як називається та квітка, що ви її привезли з румунського фронту?

— Каменеломка, леді.

— По-українському, пригадую, красивіше.

— Розрив-трава, або — ломикамінь.

— О, як гарно — і розрив-трава, і ломикамінь! Сподіваюсь, я ще зустріну її на фронті в Трансільванії.

— Неодмінно, леді. Смію думати, вона й вам стане талісманом.

— А я тим часом побажаю вам, генерале, аби вам і вдома, у вашій милій Фінляндії, завжди допомагав ваш талісман… Я пам’ятаю вашу розповідь про те, що ломикамінь, крихітна квіточка, успішно протистоїть натиску каміння. Більше того, вона з ним успішно бореться за життєвий простір, за місце під сонцем.

— Життя таке, леді, що хочеш бути вільним і незалежним — борись. А тим, хто не бореться, умови життя диктує каміння.

— Бажаю і вам перемогти каміння. І вам, і вашій Фінляндії. Думаю, що переворот в Петрограді, падіння російської імперії вам, фінам, тільки на руку — чи не так?

— Більшовики спробують не випустити Фінляндію на волю. Їм теж потрібна російська імперія, тільки під іншими прапорами. А суть буде одна і та ж. Якщо не гірше.

— Але це вже залежатиме від вас, фіни. Візьмете приклад з ломикаменю, каміння вам не буде диктувати свої умови.

Через шість діб — аж через шість довгих-довгих діб, замість колишніх двох, — після всіх численних злих пригод, яким, здавалося, не буде кінця-краю, Маннергейм нарешті дістанеться Петрограда.

В столиці самодержавної, а тепер більшовицької Росії він пробуде тиждень, і цього виявиться цілком досить, аби переконатися: зміцнюючись, радянська влада стає загрозою для національно-визвольних рухів колишніх підневільних народів російської монархії. В тім числі й для фінської держави. Ось тоді він остаточно й безповоротно вирішить не повертатися в Росію до її армії — він уже відчув себе громадянином Фінляндії.

Треба було готуватися до тяжкої боротьби за волю. Тим більше, червона загроза, перейшовши кордони Фінляндії, вже повзла по її теренах. Перебуваючи в Петрограді, він використав час для зустрічей з офіцерами, які вже були в цивільному. Так безпечніше. У всіх був гнітючий настрій, всіх охопив страх — перед загрозою більшовицьких арештів. Він якось заїкнувся, що, мовляв, краще загинути з мечем в руках (можливо, висловився дещо патетично, але в цьому був переконаний), аніж отримати кулю в спину, але старі знайомі, раніше, здавалося, безстрашні вояки, лише опускали очі. Боротьбу з більшовиками вони вважали безперспективною справою, зарані приреченою на неуспіх. І він зрозумів, що віднині покластися можна лише на власні сили. А збагнувши, заквапився в Гельсінкі.

Російська столиця була на осадному становищі, без дозволу Петроградської ради більшовиків ніхто не мав права її покидати — незбагненно — чому? Невже всі поставали заручниками більшовиків? — і навіть право на виїзд було заборонено видавати — допоки не будуть виловлені противники нового режиму, чи що? І все ж Маннергейму вдалося вирватись — при допомозі солдат з прибалтійських теренів, які того дня чергували на Фінляндському вокзалі. Зачувши фінську мову Маннергейма (російської вони майже не знали), зраділи як своєму і пропустили його на перон.

Того дня, коли він прибуде до Гельсінкі, над столицею сіятиметься занудлива мжичка, погода буде похмурою — моква, сльота, якась безнадія, невпевненість. Рідкі перехожі, попіднімавши коміри, швидко перебігали вулиці. Над усією Фінляндією висіло сіре, безпросвітне небо, з боку Фінської затоки неслися важкі снігові хмари, але на душі в генерал-лейтенанта буяла весна — додому, нарешті він повернувся додому, скинувши з шиї осоружне ярмо чужої служби, повернувся в свою предківщину, в край «Калевали», повернувся з передчуттям непростих випробувань, що його чекають в рідній країні Суомі. На вокзалі його чекала дружина, теж усміхнена, як весняне сонце, і в душі його було умиротворено і спокійно. Що з того, що попереду в нього буде тяжка і довга боротьба за незалежність, але він був готовий до неї. Перед внутрішнім зором його все ще стояла залита сонцем бабиного літа Одеса, у вухах лунало пророцтво ясновидиці, що він виграє і приведе армію до перемоги. Ту, неіснуючу фінську армію, яку йому ж і треба було ще створити. Але відбулося головне: нарешті фін повернувся у свою Фінляндію — після 30 літ служіння чужій імперії, яка поневолила його маленьку, але для нього таку велику Батьківщину. Повернувся, аби російський генерал Маннергейм нарешті став фіном Маннергеймом. Ні, ні, він і до того був фіном Маннергеймом і завжди про це пам’ятав, як ніколи не поривав коріння свого, але тільки після 1917 року він вже стане тим, ким і мав стати волею Провидіння: Великим Фіном Маннергеймом, який принесе волю своєму народові (власне, народ Суомі з ним здобуде свою волю, попрану ще в 1809 році), батьком фінської незалежності, бо тільки з