Читати книгу - "Хрест: постбіблійний детектив"

відокремлення особистого життя від партійно-комсомольського. І от роль Дануськи була на цій ниві неоціненною. Вона була дочкою сільської завклубу Каськи. Кожне село – це окрема республіка, у якій мають бути представлені всі типи соціуму, отож мають бути й свої курви. Не багато, але кілька на село.

Завклубу належала до кола морально розкріпачених, так би мовити, за посадою. Каська мала аж три дочки, але як прийнято для її курвівського статусу, не мала чоловіка, – кожна з дочок була від іншого. Від кого саме і хто той самець – село гадало, поки Касьчині дівки виростали і ставали схожими на того чи іншого сусіда. Тоді наступав акт «возмєздія». Коли чергова односельчанка рвала Касьці патли за порочний зв’язок із її законно судженим, про що свідчить фізіологія копеляка, що лише тільки-но до школи, але уже проявляв генний код свого продуцента. Дануська була копелячкою, тобто знайденою попідтинню, але додаткових проблем її поява на світ не принесла.

Вона виявилася схожою на заїжджого фокусника з пересувної обласної агіткультбригади, що мандрувала селами, піднімаючи культурний рівень населення. Як це водиться, концерт, оплески, а відтак у гардеробі накритий стіл від гостинної господині сільського культурного «вогника». Артисти з обласного центру здійснювали вже персональне спілкування із простим народом. Пиятики переходили в оргії і тяглися до ранку. Люди вже корови виганяли на пасовища, а дівки лише вискакували через вікна з клубу. Оргії завдяки таланту й професіоналізму Каськи не поступалися всіляким там шведським груповичкам.

Виходячи зі специфіки соціального статусу своєї мами, Дануська ще в сьомому класі, що для села на тодішньому етапі його зближення з містом є рекордом, утратила цноту. Вони приймали місцевих і заїжджих нічних візитерів на пару з мамою. Чи то в клубі, чи то у їхній скромній хатині сексуальний «всеобуч» проходив весь сільський молодняк.

У селі не лише комсомольці-початківці, а й піонери навмисне виспівували під клубом:

Я до тої Катерини

Не піду ніколи,

Бо до неї хлопці ходять,

Як діти до школи.

А поважні господарі, коли їм кортіло скочити в гречку, знаходили цю гречку в подолі Каськи та її акселератки Дануськи. Власне, чому лише у подолі? Каська навчила закріпачених селян такої штуки, як мінет. Збентеженим мужикам, яким від розширення пізнавальних горизонтів очі на лоба лізли, клубна культуристка промовляла на прощання:

– Міську чи Івасю, аби то з тебе не вийшло.

Тому мужики справді тримали язика за зубами, підтримуючи репутацію сільської курви на рівні допустимого консерватизму. Школу життя у подолі уже не Каськи, а виключно Дануськи й пройшов Паша у старшому шкільному віці. І таке не забувається. Таке завше за першої ж нагоди хочеться повторити. А тут не те що нагода, день тріумфу! І Дануську в цю мить послала йому доля. Як нагороду.

– Ти звідки взялася?

– У мене теж свято. Отримала диплом. Можеш мене, Пашо, привітати. Я – дипломована журналістка.

– Я дуже радий, коли так гарно ростуть наші земляки. Але як би нам чимскоріш привітати одне одного? – Він уже аж трусився з нетерплячки.

Але куди? Ця п’янота ще не збиралася роз’їжджатися. Молоді будівники комунізму горланили далі «Варшав’янку» біля пивних бочок. І от промайнула ідея. Він вхопив Дануську за руку і потяг за собою. Оглядаючись, вони вскочили всередину церкви, що була відчинена після того, як чекісти шукали тут Бальтазара. І продовження теми подіяло на Харкавого знову натхненням. Якщо тріумф – то до кінця.

Він її чи вона його – поволоклися за іконостас, на ходу скидаючи шмаття. Килим перед кіотом став у пригоді. Дануська уже була не та, що давніше. Це була профі найвищого ґатунку. Світовий чемпіон з проституції. Що вона тільки не витворяла. Тілесний фізіологізм досягав апогею. Були задіяні всі отвори, які забезпечують надходження калорій у фізіологічне нутро і які служать виходом для перетравлених матеріалів. «Збочення» – яке невинне слово. Звироднінням це теж не назвеш, бо тварини на таке паскудство не здатні. То був вищий прояв содомії. Здавалося, в Кедрівці цього вечора відродилася чи то Гоморра, чи то Содом.

– Пашо, аби з тебе то не вийшло, – шепнула йому Дануська, коли вони знову опинилися в гущі святкування комсомольців.

– Данусько, ти мене знаєш.

– Та я не про те, а про те, що я зараз тобі скажу. Сьогодні мені вручили диплом про закінчення факультету журналістики Львівського університету. Але я в ньому не вчилася. Я вчилася у Мінську в спецшколі КГБ. Тому перед тобою щойноспечений офіцер, що працюватиме під прикриттям. Ти – єдиний, хто про це знає. Сьогодні я зрозуміла, що тобі можна довіритися. Ти наша людина. Думаю, ми зустрінемося на барикадах, а зараз я поїхала. Не треба мене проводжати. Слухай радіо – до зустрічі в ефірі!

Тоді була практика – за наказом із КГБ ректори вузів мусили виписувати дипломи про вищу освіту офіцерам спецслужб, випускникам засекречених спецзакладів, які пускалися жити і діяти в межах розроблених для них професійних легенд. Перелік професій, якими, як фіговими листками, прикривалися кагебісти, був доволі обширний, і журналістика – одна з перших у списку. Було прийнято, окрім густої мережі сексотів, тримати в організаціях, відомствах та установах офіцерів резерву, яких співробітники знали як доцентів і технологів, конструкторів і архітекторів.

Такою бацилою тотального контролю була інфікована кожна суспільна клітина. Ці бійці невидимого фронту були першою і головною фалангою адміністративно-тоталітарної, терористичної політичної системи СРСР, бо тоталітаризм – це тотальний контроль над усіма та всім. Ці рядові трудящі з погонами під білизною брали під повсюдний контроль кожен крок кожного громадянина.

Коли згодом Паша на виконання установки «Щоб боротися з ворогом – його треба знати» прикладався вухом до радіоли, вслухаючись крізь несамовите глушіння в радіо «Свобода», вражий голос промовляв голосом… Дануськи.

Повінь у Передгір’ї як ураган. Кілька годин зливи в Карпатах – і вузькі рівчачки так само вмить перетворюються на розлогі річища. У мирних умовах тече собі ледь помітною стрічечкою струмочок. А коли природа переходить до бойових дій і сипле грозовою канонадою кілька річних норм за кілька годин, рівчачок перетворюється на Дніпро та Волгу, разом узяті. Це страшна метаморфоза. На щастя, нечаста. Галичанин може побачити це миттєве народження моря перед очима раз чи два в житті.

Гріховний день бідою наче не пах. Лише під вечір, коли вже Паша помахав на прощання Данусьці, налетів смерч. Комсомольці відступили до машин, а небо шматували люті до безтями громовержці. Небо спочатку схлипувало, потім плакало, а відтак просто розступилося – і на