Читати книгу - "Мандри Гуллівера"

Коли я дав відповідь на всі запитання, і його цікавість, здавалося, мала б уже бути задоволена, він одного ранку покликав мене і, запропонувавши сісти на певній відстані від нього (такої честі він доти ніколи мені не робив), сказав, що серйозно обміркував усе те, що чув від мене про мене та про нашу країну, і розглядає тепер нас як особливу породу тварин, обдарованих (він не знає, як то сталося) певною, невеликою часткою розуму, який ми використовуємо лише на те, щоб розвивати природжені наші хиби і набувати нових, не даних нам природою. Ми самі позбавляємо себе небагатьох здібностей, що ними нас обдаровано; дуже спритно вигадуємо собі нові потреби і все життя витрачаємо, здається, на намагання задовольнити їх різними, винайденими нами способами. Щодо мене особисто, то я, очевидно, не маю ні сили, ні моторності звичайного єгу, невпевнено тримаюсь на своїх задніх ногах, зумів зробити свої пазурі непридатними для захисту і спровадив собі з підборіддя волосся, яке має захищати від сонця та негоди. Нарешті, я не можу ні прудко бігати, ні лазити по деревах, як мої брати — так називав він їх — місцеві єгу.

Наші урядові установи і закони ясно свідчать про великі дефекти нашого розуму, а значить, і доброчесності, бо, щоб керувати розумним створінням, цілком досить і самого здорового розуму. Хоч я, аби трішки вигородити своїх земляків, багато чого утаїв від нього, а часто казав і те, чого не було, але, з моїх слів він ясно бачить, що ми не вбачаємо в наших порядках нічого поганого і не збираємося міняти їх.

Він тим більше певний цього, що я і ми всі, як він помітив, тілом своїм — справжні єгу, тільки справді нижчі за них щодо сили, прудкості, моторності, довжини пазурів та деяких інших прикмет, які здобули не від природи. Змальована ж мною картина нашого життя, наших звичаїв та наших учинків показала йому велику схожість між нами і щодо розуму та вдачі. Він сказав, що єгу ненавидять одне одного більше ніж яку іншу тварину, і за причину цього вважають звичайно бридкість їхніх постатей, яку вони помічають у решти своїх, але не в самих себе. Спершу йому здавалося, що ми робимо розсудливо, вбираючись в одежу, яка приховує наше нестерпно огидливе тіло, але далі він побачив, що помилився, бо незгоди поміж цими звірями походять у них з тих же таки причин, які я описував у нас. Коли п'ятьом єгу, казав він далі, кинути їжі на п'ятдесят, вони замість того, щоб спокійно їсти, видирають куски одне в одного, і кожне намагається захопити все для себе самого. Через це вдома доводиться тримати їх прив'язаних на певній відстані одне від одного, а коли їх годують поза домом — ставити спеціального слугу доглядати їх. Коли в гуїгнгнма, випадково або від старості, здохне корова, то раніше, ніж він устигне кинути падло своїм єгу, на труп кидаються зграї сусідських і зчиняють бійки на зразок тих, що я описував. Вони завзято б'ються й кусаються, завдають одне одному жахливих ран своїми пазурами, але вбити на смерть удається їм досить рідко, бо в них немає спеціальних інструментів, як у нас. Іншим разом такі бої без ніякої видимої причини відбуваються між єгу кількох суміжних місцевостей, і вони намагаються захопити сусідів зненацька, перше ніж ті приготуються. Коли ж їхні плани зазнають невдачі, вони повертають додому і, за відсутності ворогів, розпочинають, як я назвав її, громадянську війну поміж себе.

По деяких місцевостях у цій країні знаходять блискучі різнокольорові камені, що їх єгу страшенно люблять, і коли, як іноді буває, частина цього каменя сидить у ґрунті, вони цілі дні риють землю своїми пазурами, а виривши, несуть його додому, купами ховають у своїх хлівах, сторожко озираючись навколо, бо бояться, щоб якийсь сусід не знайшов цей скарб. Мій хазяїн спочатку не міг зрозуміти причин такого неприродного потягу й не бачив у тих каменях ніякого пожитку для єгу, а тепер почав думати, що це — та ж сама скнарість, що, як я казав, буває й у людей. Він розповів, що одного разу для спроби потаємно переніс купку каміння, прихованого єгу, в інше місце. Мерзенна тварина, не знайшовши їх, зняла страшенний лемент, перекусала та передряпала всіх своїх товаришів, що прибігли на її крик, а потім занудьгувала, не пила, не їла і не працювала, аж доки він звелів непомітно покласти камені назад. Знайшовши їх, єгу враз заспокоївся, повеселішав, закопав свої скарби в іншому, надійнішому місці й став дуже слухняною худобою.

Мій господар, так само, як і я, помітив, що на полях, де є поклади цього блискучого каміння, найчастіше відбуваються запеклі бійки, бо туди завжди вдираються сусідні єгу.

Він розказав також, що під час бійки між двома єгу за знайдений ними камінь дуже часто з'являється третій і забирає його собі. Він убачав у цьому певну схожість з нашими судовими процесами, і, в наших же інтересах, я не заперечував йому, бо судові вироки у нас бувають куди ще несправедливіші, ніж наведений ним спосіб розв'язання суперечки. Тут і позивач, і відповідач втрачають лише камінь, через який, судяться, наш же суд ніколи не припинить справи, доки обидві сторони не втратять усе, що мали.

Провадячи свою розмову далі, мій господар сказав, що найогиднішою рисою вдачі єгу є їхня невибагливість до їжі. Вони жеруть усе, що навертається їм на очі, — трави, коріння, ягоди, гниле м'ясо тварин або все це разом — і більше люблять здобуте в бійці або вкрадене, ніж те, що дають їм удома. Якщо здобичі вистачає, вони їдять, аж доки мало не луснуть, після чого природа підказує їм знайти якесь коріння, що допомагає їм начисто випорожнитись.

Є там й інший сорт коріння, що трапляється рідко, і знайти його важко. Єгу пожадливо шукають його, з насолодою смокчуть, і діє воно на них так, як на нас вино. Під його впливом вони то обіймаються, то б'ються, кривляються, белькочуть щось, похитуються, ідучи спотикаються, а тоді падають у грязюку й засинають.

Я зазначав уже, що в тій країні з тварин хворіють самі єгу. Та й те трапляється рідше, ніж у нас із кіньми, й пояснюється не поганим поводженням, а виключно неохайністю