Читати книгу - "Куджо"

втискаються в ребра, і схопила собаку за горло, занурившись пальцями в товсту, жорстку шерсть і намагаючись відіпхнути його геть. Донна чула його швидке, хапливе дихання. Світло зірок відбивалося в його божевільних очах каламутними півколами. Зуби клацали лише в кількох дюймах від її обличчя. Від його подиху несло потойбіччям, невиліковною хворобою і безтямною жагою вбивства. У голові зринув ідіотський спогад про забиту мийку, з якої на стелю вистрілювала зелена грязюка, просто перед самою вечіркою її матері.

Коли задні лапи Куджо відірвалися від землі в черговій спробі дотягтися їй до горла, Донні вдалося, напруживши всю свою силу, якось скинути його з себе. Вона безпорадно водила руками позаду себе, шукаючи кнопку, і нарешті знайшла. Та перш ніж устигла натиснути на неї, Куджо атакував знову. Вона садонула пса ногою, і підошва кросівки влучила йому в ніс, і без того добряче потовчений після нападів на машину в стилі камікадзе. Собака гепнувся на зад, завиваючи від болю й люті.

Донна знову взялася за кнопку, чудово розуміючи, що це її останній шанс і останній шанс Теда. Коли вона втиснула її і щосили потягла, Куджо напав знову: пекельна тварюка, що нападатиме й нападатиме, доки не помре… хтось із них двох. Рука була вивернута під неприродним кутом, м’язи рухалися, долаючи власну силу опору. Вона відчула гострий спазм болю в спині трохи вище від правої ключиці. Схоже на вивих. Але дверцята відчинилися.

Тільки Донна встигла впасти на сидіння, як собака вже знову був на ній.

Тед прокинувся. Він побачив, як щось кудлате, червонооке й страхітливе притисло його маму до приладової панелі «пінто». Це щось було в неї на колінах, і він знав, що це. О так. То була істота з його шафи, що обіцяла підходити все ближче й ближче, доки врешті-решт не опиниться зовсім поруч. І ось воно. Уже тут. Слова проти чудовиськ не подіяли. Чудовисько вже тут і вбиває його маму. Тед закричав, затуливши очі долонями.

Зуби клацали в кількох дюймах від її оголеної талії. Вона відбивалася, як могла, майже не зауважуючи синових криків. Очі собаки невідривно дивилися на неї. Неймовірно, але він помахував хвостом. Задні лапи молотили по гравію, намагаючись відшукати точку опори, достатньо міцну, аби дати йому можливість заскочити всередину, але камінці раз у раз випорскували.

Куджо шарпнувся вперед, рука Донни зісковзнула… і ось він уже впивався зубами в її голий живіт біля самих білих чашечок ліфчика, намагаючись дістатися до внутрішніх органів…

У Донни вирвався низький, тваринний крик болю, і вона почала з усієї сили відштовхувати його руками. Тепер вона знову сиділа прямо, кров струменіла на гумку її трусиків. Утримуючи Куджо лівою рукою, правою вона намацала ручку. Вхопившись за неї, Донна почала молотити собаку дверима. Двері гатили по ребрах Куджо з могутнім ухкаючим звуком, ніби гігантська вибивачка, що лупцює по підвішеному на білизняних мотузках килиму. За кожним ударом Куджо хрипів, дихаючи їй в обличчя своїм гарячим густим духом.

Він подався трохи назад, готуючись до стрибка. Уловивши момент, Донна з останніх сил рвонула дверцята на себе. Цього разу двері тріснули по шиї та голові. Почувся хрускіт. Куджо завив від болю, і Донна подумала: «Тепер він забереться, він повинен, ПОВИНЕН». Та замість того щоб відступити, собака метнувся вперед, і його зуби зімкнулись у неї на стегні трохи вище від коліна. Одним швидким рухом щелеп він видер із неї кавалок плоті. Донна заверещала.

Вона знову й знову молотила Куджо дверима по голові. Її крики зливалися з криками Теда в сірий всесвіт больового шоку, доки Куджо возився коло її ноги, перетворюючи її на щось інше, червоне, брудне й незрозуміле. Голова його була вкрита густою, липкою кров’ю. У непевному світлі зірок вона була чорною, як кров комахи. Куджо потроху проштовхувався всередину. Донну покидали сили.

Донна сіпнула двері востаннє. Голова відкинулася назад, рот розкрився тремтливим кільцем. У темряві бліде обличчя здавалося невиразною, рухливою плямою. Це був справді останній раз. Уже просто нічого не залишилося.

І тут Куджо не витримав.

Він зі скавчанням подався назад, пошкутильгав геть і раптом упав на гравій, увесь тремтячи й знесилено дряпаючи кігтями порожнечу. Потім правою лапою заходився терти поранену голову.

Донна з грюкотом зачинила дверцята і, слабко схлипуючи, відкинулася на сидінні.

— Мамо, мамо, мамо!

— Теде… все добре…

— Мамо!

— …добре…

Руки: його руки на її тілі, тріпотливі, як пташині крила; її власні торкаються Тедового обличчя, намагаються заспокоїти, тоді падають униз.

— Мамо, додому, будь ласка… До тата… Додому… До тата… Додому…

— Звичайно. Ми поїдемо, Теде… Богом присягаюся… Я тебе відвезу… Ми…

Слова не мали сенсу. Все добре. Донна відчувала, як її засмоктує: засмоктує сірий всесвіт шоку, туман усередині неї, про існування якого вона досі навіть не підозрювала. Слова Теда злилися в один суцільний глибокий звук, ніби в резонаторі. Але все було добре. Все…

Ні, не все було добре.

Тому що собака її вкусив…

…скажений собака.

Голлі наказала сестрі не бути дурепою і просто набрати номер, та Чаріті й слухати не хотіла і зателефонувала на комутатор, попросивши телефоністку записати витрати на її домашній номер. Приймати милостиню, навіть у таких дрібних речах, як міжміський дзвінок за зниженим вечірнім тарифом, було не в її правилах.

Оператор з’єднав її з мейнським комутатором, і Чаріті назвала номер Альви Торнтона в Касл-Року. За кілька секунд у Альви задзвонив телефон.

— Птахоферма Торнтонів, слухаю вас.

— Привіт, Бессі, це ти?

— Ага.

— Це Чаріті Кембер. Я дзвоню з Коннектикуту. Альва десь біля тебе?

Бретт сидів на канапі, вдаючи, що читає книжку.

— Та де. У нього сьогодні боулінг. Весь народ поїхав до Бриджтона в «Пондічері». Якісь проблеми?

Чаріті заздалегідь ретельно спланувала, що скаже Бессі. Ситуація була дещо делікатною. Як майже кожна заміжня жінка в Касл-Року (хоч незаміжніх це теж стосувалося), Бессі любила побазікати, і коли вона довідається, що Джо Кембер, поки дружина з сином поїхали до Коннектикуту в гості до сестри, без її відома кудись повіявся, то це точно стане темою для обговорення «сільського радіо».

— Ні, просто ми з Бреттом трохи хвилюємося через собаку.

— Через вашого сенбернара?

— Ага. Куджо. Ми з Бреттом тут, у моєї сестри, а Джо поїхав у справах до Портсмута.

Нахабна брехня, зате безпечна. Джо й справді інколи їздив до Портсмута по деталі, тому що там їх можна було придбати без податків, а ще