read-books.club » Сучасна проза » Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя 📚 - Українською

Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

170
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 75 76 77 ... 202
Перейти на сторінку:
намагаюся допомогти молоді стати на ноги. І вже не уявляю свого життя без них. Так минають мої дні, один за одним, аж допоки одного дня богиня Норна не обірве нитку моєї долі й мене знову не проковтне безмежна темрява.

Уже зовсім стемніло.

У душі Елізабет звучали досі невідомі мелодії. Її охопило бажання пожертвувати всім заради цього чоловіка, віддати йому всю душу й віднайти у ньому розуміння й людяність. Її пройняв трепет, і на велику й неминучу самотність людського життя вона дивилася нажаханими напівбожевільними очима.

Зірвавшись із місця, вона схопила Фріца за руку. І, спалахнувши, крізь сльози залепетала:

– Дозвольте мені бути з вами… Я так хочу вам допомогти… Допоможіть і ви мені… Життя часто таке несподіване… І так потрібно, щоб хтось був поряд…

Фріц глянув на неї і тихо промовив:

– Елізабет, ти так схожа на неї. Ти полонила моє серце, як тільки я тебе почув. Моя люба, юна подруго…

– Дякую вам, велетенське дякую! – палко вигукнула Елізабет.

– Ні, не так, – перебив її Фріц, – мої друзі кажуть інакше. Ти ж не хочеш бути винятком? Мої молоді друзі називають мене дядьком Фріцом.

– Дядько… Фріц… – благоговійно повторила дівчина.

Він поцілував її в чоло.

Відблиск свічки впав на ніжний портрет на стіні. Здавалося, прекрасні очі замерехтіли й заяскріли, а яскраво-червоні вуста усміхнулися.

3

– І де ж це пропав наш дядько Фріц? – примхливо похитавши головою, Паула обережно поставила у вазу букет із бузку.

– Незабаром прийде, – усміхнувся Фрід. – Ти ж щойно прийшла, май трохи терпіння. Я вже годину на нього чекаю.

– Було не замкнено?

– Замкнено, але в замку стирчав ключ.

– Він же знає, що ми приходимо щоп’ятниці. Ах! – Паула з тріумфом помахала блокнотиком. – Тут щось написано…

– Справді?

– Звісно! Сидиш тут уже годину й нічого не бачиш! От тобі й Фрід! Справа йде, як дівчина прийде! А ще називають себе сильною половиною людства! Отож тут спершу незакінчений вірш, а тоді: «Любі мої діти!.. – Ага! – Маю піти в місто, щоб купити цукор до чаю, кіновар і кобальтову синь для палітри й цукерки для ласунки Паули. Кекс і масло на столі. Де горнятка й цукор, ви й самі знаєте. Чай також. Почувайтесь, як удома. Фріц».

– Оті слова про ласунку Паулу – чиста правда! – зауважив Фрід.

– Про мене? Хай йому… тому дядькові Фріцу! І ніяка я не ласунка, – обурено заторохкотіла дівчина, відкусивши шматок кексу.

– Авжеж, – підтвердив Фрід, простягнувши їй усю коробку з кексами.

– Фріде, але ж ти й противний! – тупнула вона ніжкою. – Набрався від того Ернста, що й слова не вимовить без насмішки. Мені вже вісімнадцять, закарбуй це собі на носі! Я – молода дама, а не дитина!

– Ніхто в цьому й не сумнівається.

– Ну, аякже! А ти? Ставишся до мене, як до дитини! Сумнів, підтверджений діями.

– Каюся, милостива панно! І щиросердо прошу пробачення!

– Ну от, ти знову глузуєш із мене!

– Ах… Ну тоді: пробач, Паульхен, ти – молода дама!

– Дійсно?

– Воістину!

Її пустотливі очі сміялися.

– От і добре! Ох, Фріде, дурнику ти мій, та я зовсім не хочу бути молодою дамою, – залилася вона веселим сміхом.

Фрід зовсім розгубився. «От і зрозумій тих довговолосих істот», – подумав він.

– Фріде…

– Що?

– Підемо завтра приймати повітряні ванни, добре?

– Із задоволенням, Паульхен. Може, ще й на озеро поїдемо поплавати?

– Прекрасна ідея! Що більше віддаєшся сонцю, воді й повітрю, то краще! Ах, Фріде, хіба ж не прекрасно скинути із себе одяг і дозволити матері всього живого – сонцю – ніжити й пестити твоє тіло! Подумай тільки, я нещодавно розповіла про повітряні ванни одній подрузі, й вона назвала їх цілковито непристойними. І такі люди ще й досі існують на білім світі!

– Так, вони вважають тіло вмістилищем гріха. Так, так, гріха! Але наше тіло – найпрекрасніше творіння в світі!

– Дядько Фріц теж це постійно повторює. Ми не повинні соромитися нашого тіла, а маємо насолоджуватися ним! Та й він сам – поціновувач краси! Ще й який! Він – жрець краси! Як прекрасно зображає він цнотливу голизну! Якщо я колись і вийду заміж, то за такого, як дядько Фріц. Але ж другого такого не знайти!

– А ти знаєш, що він знову взявся за ту велику картину? Він знайшов модель!

– Знаю, шановний. Це моя шкільна подруга. Елізабет Гайндорф.

– Напевно, вона особлива…

– Звісна річ.

– Це й не дивно, якщо вона – твоя подруга.

– Вода вже закипіла? Думай про щось інше, добре?

– Чайник уже виспівує.

– Неси сюди чайник і чай. А ще тарілки й горнята. Хай дядько Фріц потім не каже, що ми тут байдики били.

Фрід запопадливо розставив на столі горнята й тарілки, а Паульхен вправно заварила чай.

– Ох, Фріде, ти все переплутав! Постав квіти он туди. Можливо, з мистецької позиції правда дійсно на твоєму боці, але з практичної – все має бути навпаки. Але ж ви, чоловіки, і нетямущі, що б ви без нас робили!

– Маєш рацію, Паульхен, без вас не варто було б жити! – долинув веселий голос від дверей.

– Ну, нарешті, дядьку Фріце! Ану, покажи, що купив. Тебе знову обшахрали! От уже ці чоловіки!

Окинувши поглядом Фріцові покупки, вона зітхнула. Тим часом Фрід привітався з Фріцом.

– Над чим зараз працюєш, Фріде?

– Та так, нічого особливого. Сьогодні пополудні трохи гуляв міськими валами і знову намалював ескіз нашого прекрасного старовинного собору. Цього разу з боку річки – нашої прекрасної Газе. А тоді грівся на сонечку в Шолєрберзі та мріяв.

– Це теж робота, Фріде. Наша праця не завжди, ба навіть найменше, полягає у творінні. Набагато більше часу забирає сприйняття, і воно не менш важливе. Праця буває як пасивною, так і активною.

– Я спостерігав за хмарами… Хмари – вічні й мінливі мандрівники… Хмари подібні до життя… Так само вічно переливчасті, непостійні, неспокійні… Але такі прекрасні…

– Хоч би Ернст цього не чув. Якщо він буде не в дусі, відразу ж виголосить цілу тираду про недозрілі мрії малолітнього підсвинка…

– Облиш його, Фріце. Коли він у доброму дусі, то віддається мріям ще більше за нас. Світ – прекрасний. І найпрекрасніший – без людей.

– В останньому листі Ернст пише так: «Люди – це найпрекрасніше творіння світу сього. Мене вабить усе живе. І в людині воно виражене найчіткіше». Ви обидва маєте рацію, і сподіваюся, обидва визнаєте правоту одне одного.

– Дядьку Фріце, припиняйте ці балачки, сідайте за стіл і пийте чай. Я все так гарно підготувала, а вас це

1 ... 75 76 77 ... 202
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"