Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Ти дуже гарно накрила на стіл!

– Справді гарно, дядьку Фріце?

– Так, дуже гарно!

– Дядьку Фріце, ти найкраща людина у світі! А Фред, звісно ж, не скаже нічого, йому тільки хмарки і щиглі подавай!

– Ти й так потім дорікнеш, що я беру тебе на глум.

– Паульхен, ти знову принесла квіти?

– Так, поцупила трохи. У міських парках так багато бузку, що я подумала: нічого не станеться, якщо там на кілька гілочок поменшає, а для нас трохи більше галузок – це вже багато. Так я заспокоїла свою совість і взяла трохи бузку.

– От тобі й дівоча мораль, – розсміявся Фрід.

– Дякую тобі, Паульхен. Але більше не конфліктуй із законом. Бо мені вже страшно, що наступний твій лист прийде з в’язниці.

– Не бійся, дядьку Фріце. Якщо мене спіймає поліціянт, я мило гляну йому просто в очі, простягну квітку й скажу: «Я зірвала її для вас». Тоді він мене точно відпустить.

– Або тебе покарають іще суворіше – за спробу підкупу.

– Дурниці, для дівчат існують свої закони. Дівчат завжди відпускають.

– Відповідно до законів для неповнолітніх та розумово відсталих, – пустив шпильку Фрід.

– А злим хлопцям треба всипати різок – правда, дядьку Фріце?

– Вгамуйтеся, заспокойтеся, – спробував утихомирити їх Фріц.

– Цих гидких насмішок він нахапався від того бридкого Ернста. Раніше він був зовсім іншим!

– Ще гидкішим?

– Ні, приємнішим!

– Бути «приємним» в очах маленької дівчинки зовсім не належить до моїх життєвих пріоритетів.

– Та ти просто неотесаний варвар!

– А ти – молода дама.

– Так, я дама…

– Щоправда, в коротеньких спідничках та з косичками.

– Дядьку Фріце, допоможи мені! Вижени його звідси!

– Але, Паульхен, він же каже правду.

– То ще й ти його підтримуєш?

– Та ні, але ж він робить тобі компліменти. Усього лиш треба вслухатися в його слова. Молода дама з косичками й пишною гривкою – це ж сама чарівність.

– Та так… але… – Вона задумливо засунула пальця в рот. – Фріде, ти дійсно мав це на увазі?

– Звичайно, Пауло.

– Ну, тоді можемо знову помиритися. Дядьку Фріце, а я матиму нову сукню. Мама каже, що ти маєш допомогти нам вибрати матеріал. Згоден?

– Безумовно. Тобі подобається волошковий колір?

– Я вже таку маю…

– Як щодо білого шовку?

– Ох, навіть не знаю…

– Тоді вирішено – тонкий батик на тлі чорного шовку і якийсь зовсім незвичний фасон. Рукави у вигляді крил метелика й тому подібне. Я намалюю.

– О так, так…

– Vanitas in vanitatum[10]… – зітхнув Фрід. – І ким були б жінки без усіх цих суконь…

– А ми й так часто буваємо без них – на пляжі…

– Діти мої, ви знову хочете туди піти?

– Так, дядьку Фріце, вже зовсім тепло.

– От і правильно! Сонце очищує і тіло, і душу.

– До побачення, дядьку Фріце.

– Дітки, побудьте зі мною ще трішки.

– Ні, тобі ж теж треба ще працювати. До побачення. До побачення.

Пританцьовуючи, Паула вибігла за двері.

– Наш вихор, – мовив Фріц. – Сьогодні наше Товариство гарних обрядів влаштовує вечір старовинних німецьких хороводів. Підіть туди.

– Добре! До побачення, Фріце.

Фрід широкими кроками побіг навздогін Паульхен.

У кімнаті запанувала тиша.

У маленьку мансардну кімнатку світило сонце й малювало на підлозі золотисті кренделі. Фріц набив собі люльку. Тоді поставив на стіл попільничку тонкої філігранної роботи, подібну до грецької металевої чаші, запалив люльку й став дивитися крізь голубуваті димові кільця.

Того прощального вечора вони з Лу пили пурпурове вино з цієї мерехтливої чаші, бо тоді у нього ще не було келихів – та й не були вони їм потрібні, коли Лу зайшла до нього дорогою в церкву на власні заручини, міцно обійняла його й заридала: «Я не можу… не можу, коханий…»

Тоді й у нього виступили сльози і він промовив: «Зостанься… Зостанься зі мною!»

І все ж вони розлучилися – їм довелося розійтись.

Пронизані тугою прощання й переповнені щастям останніх спільних хвилин, вони піднесли золотисту чашу з іскристим вином до зірок і прокричали їм про своє кохання і свій біль.

Фріц відклав люльку й пішов в ательє. Витягнув полотно й узявся до роботи. Минала година за годиною – Фріц так заглибився у роботу, що більше нічого не чув. Врешті-решт сутінки забрали пензля з його руки. Він потер чоло й глянув на свою роботу. Тоді задоволено відсунув мольберт, взяв капелюх та ціпок і, тихо насвистуючи, вийшов на вечірню вулицю.

Там мирно шуміли крони каштанів…

За годину Фріц вернувся. Засвітив лампу й узявся переглядати номери журналу «Краса».

За вікном на землю поволі опускалась ніч.

Деякі прекрасні фотографії оголеного тіла його просто зачарували.

Раптом у двері хтось постукав.

Він подумав, що це хтось із його юних друзів.

– Прошу.

На порозі виросла висока елегантна постать і чистим, нерівним голосом мовила:

– Доброго вечора, пане Шрамм.

Фріц зірвався на рівні ноги.

– Я такий радий, милостива панно…

– Я вам не заважаю?

– Тільки якщо захочете відразу ж піти.

– Отже, не заважаю. Ви мені стільки розповідали про свою мансарду мрій, що мені стало цікаво…

Вона скинула у Фріцові руки свій шовковий плащ і роззирнулася. А він не міг відірвати від неї погляду. Тонкий шовк ніжно огортав м’якими лініями її високу фігуру. Біла, наче мармур, шия сяяла в глибокому вирізі сукні й гордо та невимушено підтримувала прекрасну голову з кучмою темного волосся. На шиї мерехтів разок матових перл.

– Ви дійсно не перебільшили, пане Шрамм, ця кімната направду схожа на мансарду мрій. Тут так затишно й спокійно. Я не терплю бальних залів, залитих світлом тисяч свічок. Тому тут мені вдвічі приємніше.

Фріц підсунув гості крісло, і вона недбало опустилася в нього.

– Сьогодні ввечері я частуватиму вас чаєм з англійськими бісквітами. Тільки не заперечуйте! А тоді пригощу вас не цукерками, а (ви тільки уявіть собі!) вишнями, вже тепер, у травні! Один мій друг прислав мені сьогодні посилку з Італії. А тоді викуримо по цигарці. Згодні?

Вона кивнула і з задоволенням стежила за його рухами.

– У вас тут панує такий спокій, пане Шрамм. У наші дні відчуваєш такий зовсім зрідка. Усі тепер полюють на щастя і золото, що, власне, зовсім не те саме. Проте врешті-решт вони часто зливаються в одне ціле. А ви знайшли своє щастя, пане Шрамм?

– Я не знаю, що таке щастя, особливо, якщо розглядати його з позиції поширеного обивательського поняття, взятого з пісеньки: «Справжнє щастя – у задоволенні потреб». У цьому, звісно, є доля правди – для пересічного обивателя.