Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

У Фріца схвильовано тенькнуло серце. Після всього того вуличного болота й усіх тих сірих людців він натрапив на душу, таку ж чисту, як темно-сині італійські озера. Мовчки взяв він її за руку й попрямував у мансарду мрій.

Їх зустрів п’янкий запах троянд, що витав поміж стін оповитої сутінками темної мансарди. Вони завмерли від захвату, не здатні ступити й кроку. Останні промені призахідного сонця кидали золотаві відблиски на серйозне обличчя Бетховена, а кольорові камінчики й мушлі яскріли й переливалися казковим сяйвом.

На старовинній вирізьбленій поличці стояли кольорові горнятка, старий посуд та олов’яні тарілки. Фріц обережно витягнув три прекрасні зеленаві келихи та порохняву пляшку. Він поставив усі три келихи на стіл і мовчки налив вино.

Один келих він підсунув до Елізабет, яка, віддавшись плину своїх думок, мовчки стежила за його рухами, другий оповив гілкою квітучих троянд із чаші Бетховена, взяв у руку третій і промовив:

– Вип’ємо за нашу молоду дружбу… за все прекрасне в цьому світі… і за померлу.

Дзенькнули келихи.

Елізабет на якусь мить застигла. Тоді її тіло пройняв трепет і вона осушила келих до дна. Фріц узяв трояндову гілку, відламав одну квітку, занурив її у третій келих і простягнув троянду Елізабет. Опісля вилив решту вина у троянди під маскою Бетховена й підсунув їх до жіночого портрета, огорнутого тонким серпанком. Урешті взяв до рук старовинний канделябр і запалив свічку.

– Ох, Лу, – вже не в змозі стриматись, він тихо застогнав і подивився на картину.

У тремтливому сяйві свічки обличчя майже ожило – здавалося, що прекрасні очі усміхнулися, а яскраво-червоні вуста затремтіли.

– Пробачте мені, – промовив Фріц, – деколи на мене находить. Особливо коли я піднімаю келих на її спомин. Вино для згаслих вуст, квіти для бляклого чола… Її мелодія вже відзвучала… канула в небуття… Ох, скільки зим, скільки літ… Віднесли наші теплі дні.

Він замовк і глянув на Елізабет. Трохи відкинувши назад голову, вона дивилася на нього широко розплющеними очима й беззвучно плакала.

– Не плачте, – пробурмотів Фріц, – не треба…

Сутінки згустилися й набули темно-синіх барв, а свічка запалахкотіла золотавими відблисками. Крізь вікно залетів метелик, покружляв навколо свічки й, обпаливши крила, впав додолу.

– Метелики… Люди… Хто тільки не обпалював крила об полум’я свічки долі.

– Розкажіть мені про своє життя, про неї… – попросила Елізабет.

Фріц не відводив погляду від свічки.

– Вона називалась Луїза, проте всі її звали Лу… Гляньте на картину в мерехтливому сяйві свічки – такою була вона за життя. Я побачив її одного весняного вечора на прогулянці. Вона була прекрасна. Вона стала гаванню для кораблів моїх бажань, її очі – зорями у темряві мого існування, а її душа – рятівним благом та мостом над безоднею моєї відчуженості. Ми з нею прожили радісну, п’янку весну, тоді в наших жилах шалено заграла кров і ми відчули наближення спекотного спілого літа. Але, коли прийшла осінь, ми потроху спустилися на грішну землю. У мене були хворі легені й ні гроша в кишені, а вона – заручена з чудовим чоловіком, якого цінувала й поважала. У мене серце стікало кров’ю, але я вирвався з її обіймів – тоді я думав, що проживу ще тільки кілька років… Хіба ж я міг прикувати її чисту розквітлу красу до мого відцвілого тіла? Невдовзі мені вдалося продати кілька картин, і я вирушив у мандри, бо забути її мені було несила. Через кілька тижнів невимовна туга за нею пригнала мене назад, і я дізнався, що й вона не витерпіла розлуки. Вона розірвала заручини з тим чоловіком, порвала стосунки зі своєю сім’єю й хотіла бути зі мною. Попри все: хворобу, бідність, прокляття сім’ї. Проте не знайшла мене й вернулася додому. Там і захворіла. Вона померла зі словами кохання та з моїм ім’ям на вустах. Так сказала її мати. Коли я прийшов, на її могилі цвіли темно-червоні троянди. Більше я ніколи її не бачив… Забути її я не можу. Без неї моє життя – всього лиш ілюзія та сон. Єдину розраду мені дарують сутінки, коли перед її картиною, намальованою ще в ті далекі щасливі дні, палахкотять свічки. Тоді в оманливому сяйві свічок знову виблискують, як колись, її очі, а її ніжні яскраво-червоні вуста знову, як колись, усміхаються, і дорогий, коханий голос знову нашіптує давно стихлі знайомі слова… У такі хвилини моя туга здригається й тремтить, а душу мою благословляє нестерпно-болюча пам’ять… Й усе, усе в мені наспівує стару пісеньку:

Колись… колись…

Ще з юних, юних літ

Лунає пісня у моїй душі.

Ах, скільки зим, ах, скільки літ

Віднесли наші теплі дні!

Сутінки повністю заполонили кімнату, а полум’я свічки зіткало корону навколо золотавого волосся Елізабет. Вона плакала й крізь пелену сліз дивилася на огорнуте серпанком полотно із зображенням небіжчиці. Її охопив жах перед великою загадкою людського життя, і їй здавалося, що пульс вистукує одне-єдине слово – тлін. Хай наше щастя злітає до зірок і сонця і ми від радості здіймаємо руки до небес, проте одного дня всі наші мрії щезнуть, щастя мине й зостанеться те, що й завжди: оплакування всього втраченого. Бути людиною – тяжка доля! Хотіти вічно тримати одне одного за руку й вічно втрачати одне одного – відповідно до вічних законів буття. Ціле життя битися, боротися, радіти, страждати – і врешті-решт втратити все, крім єдиного, останнього – пісні про ластівку: «Ах, скільки зим, ах, скільки літ… Віднесли наші теплі дні… Ой, не принесе, ой, не принесе… Щастя ластівка з собою. Але защебече, але защебече… Як тою весною…» Життя котиться все далі й далі, аж допоки й про нас не заквилять кохані вуста: «Ах, скільки зим, ах, скільки літ… Віднесли наші теплі дні…»

Важко добираючи слова, Фріц продовжив свою розповідь:

– У неї був ніжний, невисокий голос. Пісню, яку вона так любила, ви співали того вечора, коли я вас уперше побачив: «Ще з юних, юних літ…» Ця пісня стала для мене символом. Коли після місяців мук і страждань я знову вернувся до життя, у мене не залишилось жодних бажань. Щоб не просто жалюгідно животіти, а давати користь людству, я зібрав навколо себе молодь. Прийшов Ернст, тоді й інші. Звісно ж, це зовсім незначне поле діяльності для таких високих слів – давати користь людству, – але на більше я не здатний, не покликаний. Тому я