Читати книгу - "Зерно правди"

на машину. Це пес, це лише переляканий собака й акустика цього невеликого приміщення, ото й тільки, лише собака, подумки повторював Шацький. Попереду Дибус різко зупинився, прокурор за інерцією наскочив на нього, а далі все почало відбуватися швидко, надто швидко й надто хаотично.

Кларин брат зупинився, бо за поворотом коридору починалися видовбані в лесі сходи, вони спускалися вниз крутою спіраллю в чорну темряву, звідки долинав оскаженілий гавкіт, уже не просто голосний, а оглушливий. Може, він хотів застерегти решту, може, хотів переконатися, що далі, але його наміри зробилися неважливими тієї самої миті, коли Шацький штовхнув його, і він, коротко скрикнувши, упав униз. Прокурор похитнувся і впав навколішки, якимсь дивом йому вдалося зберегти рівновагу, і він заціпенів у химерній позі: ноги по коліно залишалися на рівні коридору, а долонями він упирався в стіни цієї, так би мовити, сходової клітки. Хтось іззаду, Соберай, а може, Вільчур, схопив його за поли піджака і він уже хотів було полегшено зітхнути, аж раптом перед обличчям з’явилася морда оскаженілого пса, із палаючими очиськами, вкрита пилюкою, слиною й закреплою кров’ю. «Хотів собаки Баскервілів? — подумав Шацький. — От і маю».

Собака, дворняга завбільшки як вівчарка, не кинувся йому до горлянки, а спинився за кілька сантиметрів від його обличчя й оглушливо гавкав. Не в змозі втримати рівновагу на вузьких східцях, він дряпав їх пазурами, здіймаючи в повітря задушливу хмару лесової пилюки. Переляканий і приголомшений Шацький відірвав одну руку від стіни, щоб захиститися від зубів тварини, і то була його друга найбільша помилка того дня. Перша ще була перед ним. У момент, коли він змахнув перед собачим писком закривавленою долонею, обгорнутою просяклим від крові шарфиком, тварюка оскаженіла. І якщо ще на долю секунди раніше Шацький міг втримати рівновагу, то після укусу він геть її позбувся і, виючи від болю, скотився разом із псом зі сходів, впавши нарешті на щось м’яке, що було, мабуть, Мареком Дибусом. Ліхтарик злетів з голови і тепер під якимсь дивним кутом освітлював його боротьбу з потворним, роз’юшеним собацюрою. Одна долоня була ув’язнена між собачими щелепами, другою Шацький марно силкувався відтягнути голову тварини. Шарпав за мокру шерсть, репетуючи й виючи від болю, але пес не збирався відпускати, навпаки, вгризався дедалі міцніше, Теодор виразно відчував, як під натиском щелеп розлазяться тканини м’язів. Більше скоряючись інстинктові, ніж розуму, він відпустив собачу голову й сягнув до кишені піджака по «Глока». Несамовито звиваючись, намагаючись висмикнути тіло з-під лаписьок, які замість лесу, шматували тепер його живіт, він якимсь дивом зняв пістолет із запобіжника, сунув собацюрі до писка біля самої своєї долоні й вистрілив.

Його крик болю злився з оглушливим звуком пострілу; хмара мозкової речовини, яку постріл викинув із собачого черепа, впала Шацькому на обличчя дощем мокрих, липких краплин. У ту ж мить на сходах зблиснуло біле світло ліхтарика, вихоплюючи те, чого не бачив Шацький, але що гавкало як скажене. Блиснув вогонь. Раз, удруге, втретє.

Гавкіт перетворився на тихе скавуління конаючої тварини.

Інспектор Леон Вільчур підійшов до прокурора й допоміг тому підвестися, трохи віддалік із землі зводився Дибус, вище на сходах видніло світло ліхтарика Соберай. Схоже, усі відбулися переляком. Ну, майже всі.

— Мать твою. Здається, я відстрелив собі шматок пальця.

— Покажи, — рішуче сказав Вільчур, уперше звертаючись до нього на «ти» й різко смикнув руку Шацького. Той засичав від болю. — Воду маєш? — запитав Дибуса.

Вода була. Марек витягнув пляшку з рюкзака. Вільчур промив прокуророві долоню, виглядала вона жахливо. Порізаний уламками склянки великий палець і досі кровоточив, на долоні видніли глибокі сліди ікол клятого собацюри (собак Шацький ніколи не любив), а пошматовані сухожилля між великим пальцем і долонею безпомильно вказували, куди пройшла куля, перш ніж прошити мозок тварини. Старий поліцейський вправно оглянув рани, а тоді наказав переляканому й досі Дибусові зняти сорочку, подер її й старанно перев’язав Шацькому руку. Прокурор був уражений холоднокровністю поліцейського.

— Окей, можна вже повертатися? — запитав їх провідник і знавець підземелля, його нажаханий погляд свідчив, що він був на межі істерики. — Так чи сяк, я в цьому Мордорі не зроблю й кроку далі.

— Аж ніяк, — Шацькому, щоправда, хотілося блювати, жовч підкочувалася кислою хвилею, але роками вироблений механізм переміг. — Мусимо знайти місце, звідки вони прибігли.

— Але як, — Дибус мало не плакав. — Адже виття більше не чути.

— Зате є слід із крихт, — зауважив прокурор, кивнувши на підлогу, де собачі пазурі залишили симетричні борозни.

Рушили вперед, покинувши за собою два собачі трупи, цього разу передом ішов Шацький. Він був у відчаї, будь-що мусив довідатися, що чекало їх у кінці коридору.

8

— Це обов’язково?

Вероніка розуміла, що за цим ображеним, похмурим питанням не криється відсутність суму за батьком, бо цей сум годі було уявити чи тим більше збагнути, він пронизував душу дівчинки щосекунди, знову й знову. Вона добре це знала, бо й сама походила з розлученої родини. Її батьки розійшлися, коли вона вже вчилася в університеті, та однаково це був найгірший спогад її життя. Розлучення з Теодором було важким, її щохвилини огортала хвиля гніву, хотілося видряпати йому очі за те, що він її зрадив і обдурив. Та ніщо не могло зрівнятися з тим, як колись батько запросив її до кондитерської на Шпитальній, і там повідомив, що вони з мамою більше не будуть разом. Більше до цукерні Веделя вона ніколи не ходила.

Це не була відсутність туги, бо якби Гельця могла телепортувати на коліна до свого батька, то миттєво би це зробила. Це був бунт, витіснення, спроба з’ясувати, що можна собі дозволити. Напруження емоцій, які пов’язували її з батьками до меж витривалості й перевіряння — витримають чи ні. А ще демонстрація лояльності до матері, можливість сказати: глянь, я приймаю твоє життя, мені подобається Томек, а тато поганий, тато нас покинув, покараймо його.

І вона, звісно, могла із цим погодитися, це було так зручно — пригорнути доньку, нехай би стала на її бік, вони удвох порахуються з негідником, пліч-о-пліч. Але ця зручність була підступною. Гельця до цього непричетна, вона не повинна вникати в їхній конфлікт, нехай будує своє життя з татом і мамою, навіть якщо ті більше не стоять поруч, обнявшись.

— Авжеж, обов’язково. До того ж, ти сама цього хочеш, не розумію, чого ти так розійшлася.

—